Розділ 2

Минуло 5 місяців

Сьогодні цей день, день Пробудження. І я абсолютно не знаю чого очікувати і як до цього підготуватись, бо деталі цієї події батьки тримають у таємниці від усіх, навіть від мене. Але те, що я точно розумію – це змінить мене назавжди. 

Піднімаюсь з ліжка і ще кілька хвилин проводжу у цих гнітючих роздумах. Згодом опановую себе достатньо, для того щоб піти у ванну.  Відмокаю у ній, насолоджуюсь морозом, що поширюється шкірою і наповнює мене життям. Чищу зуби і паралельно зазираю у дзеркало, що висить навпроти мене. Вдивляюсь у свої чорні очі, в яких танцюють тіні, і бліду немов сніг шкіру. Після мого доторку на дзеркалі зʼявляється морозний узор, це моя улюблена мить ранку, навіть не уявляю як нудно чистити зуби сонцевикам, коли вони не мають змоги розглядати такі візерунки кожен ранок. 

Проходжу у вітальню та легким помахом пальців вимальовую тіньояв, щоб послухати останні новини. Тіні витанцьовують посеред вітальні утворюючи силует молодої дівчини. Жіночий голос декламує звіт про останні факти, які довелось здобути про Зрадників Балансу. Так після революції під проводом мого батька стали називати членів колишньої правлячої гілки – Ради Десятьох, що відмовились діяти для виживання всього Ріанора. Більшість населення, що лишилось в цих краях вважають їх не тільки зрадниками, а й безхребетними егоїстами. Рідока Соєра ж глибоко шанують і безсумнівно слухають, адже він буквально рятує наш світ від вимирання. 

Повертаюсь з своїх роздумів до лагідного голосу ведучої, що коментує дані розвідки і намагаюсь схопити головну суть новини. Ага, вони переживають, що кількість людей у лавах Зрадників Балансу збільшилась останнім часом і це суттєво вплине на наш клімат. В загальному, нічого нового, але насправді навіть тіньовиків уже декілька років стала турбувати схильність й так вже дуже тривало нетеплої весни до більшого похолодання. Наші врожаї та запаси їжі з кожним роком все рідшають і це дійсно жахає навіть затятих оптимістів. Адже затягувати паски тугіше ми почали ще задвого до цього, після останнього суттєвого демографічного переважання тіньовиків. І дефіцит ресурсів, на жаль, ніяк не перекривається. 

Змахую долонею і ця тіньова ілюзія розсіюється, а я прямую до кухонного гарнітуру щоб приготувати собі щось перекусити перед цим уж точно важким днем. Знак виведений чорним у вигляді кола, розділеного всередині на чотири частини на зовнішній стороні мого лівого запʼястку поколює прохолодою і я розумію, що мене чекає чергове нагадування від батька. Швидким рухом пальців утворюю тіньояв і споглядаю темне відображення тата, яке в н-нний раз розповідає про час зустрічі у їхньому саду перед тим, як я відправлюсь на Пробудження. Тож обертаюсь на годинник позаду себе і набираю темп в поїданні сніданку, бо, звісно ж, я знову запізнююсь.

Накидую пальто, вибігаю з будинку і находу доплітаю косу, поки на мої долоні опускаються мерехтливі сніжинки. Направляюсь до маєтку своїх батьків, що знаходиться в 15 хвилинах від мого дому через головну вулицю міста Вард. Швидким кроком я минаю гамірний ринок, що своїми кольорами хоч трохи урізнобарвлює холодні пейзажі міста. Камʼяні сірі будівлі, чиї дахи вкриті невеликим шаром снігу, височіють позаду галасливого натовпу, що сперечається щодо вартості побутових дрібничок. Сонцевики кутаються в масивний верхній одяг, в той час як тіньовики порівняно з ними ледь вдіті у легенькі пальта чи накидки. 

Здаля чую театральні вигуки й не можу ненадвого не зупинитись у натовпі глядачів, щоб поглянути на площу, де сонцевики і тіньовики влаштовують виставу на імпровізованому деревʼяному помості. Темні фігури вигадливо рухаються набуваючи нових і нових форм. Натовп плескає у долоні, коли на сцені зʼявляються ілюстрації нашої історії. Баланс тіні і світла, аякже, на що ж ще так завзято реагували перехожі. Це лейтмотивом вплетено у наше буденне життя і чесно кажучи я вже знудилась слухати ці переповідання кожен день. 

Продовжую свій шлях і киваю на знак вітання усім перехожим, що шанобливо, а деколи і ніби з острахом схиляють голови здалека побачивши доньку керівника міста. Незабаром перед моїми очима постає будинок в якому я провела усе своє дитинство. Можливо навіть мої друзі частково вважають його і своїм домом, адже ми постійно бували тут, бігали темними коридорами, перекидали вази, будували з стільців їдальні цілі фортеці та грались у хованки. Спогади про щасливе дитинство заповнюють мій розум повністю, не лишаючи і натяку на тривожність, з якою я прокинулась. Проте ненадовго. Коли зі скрипом відчиняється металева брама, я ступаю сніжними покривами і прямую на заднє подвірʼя, де виблискують білим сяйвом, окутані льодом гілки дерев, що колишуться від пробираючого до кісток вітру. Така звична наразі картина, але в моїй свідомості одразу зринає інший вигляд цього саду, який я споглядала у ранньому дитинстві. Пожовкла суха трава, потрісканий ґрунт, небо затягнуте пеленою піщаного кольору і смак цього піску на губах. Це було крайнє літо перед тим, як ваги на терезах хитнулись у бік тіньовиків і кожен рік відтоді ставав все холоднішим. 

В кінці саду, біля замерзлого фонтану бачу силуети своїх батьків, коли підходжу трошки ближче вони, почувши мої кроки, що супроводжуються хрускотом снігу обертаються до мене. Тепла смарагдова накидка обрамляє тендітні плечі моєї матері і контрастує з її білявими кучерями. Обличчя Меліси осяює посмішка, в блакиті очей зʼявляється блиск і вона широко розкриває переді мною руки, через мить я вже огорнута найприємнішими для мене обіймами холодних пальців. 

- Ріано, ми так раді тебе бачити, ти дуже давно не заходила до нас -  мʼяко говорить вона відсторонюючись.

            Батькові сильні руки розводяться в сторони щоб подарувати мені наступні обійми. Я обережно наближаюсь до постаті у багряному костюмі з тяжким пальто поверх такого ж кольору і стаю навшпиньки, щоб темноволоса голова батька опинилась на моєму плечі, а руки обвились навколо моєї спини.