Розділ 22

Андрій вийшов на шлях і спинився під розлогою вербою, звідки добре було видно дорогу в обидва боки. Після нічної пригоди навіть звичайне горобине цвірінькання тішило слух. На листі ще трималися краплі вчорашнього дощу, у коліях поблискували калюжі, а над мокрим полем уже здіймався легенький туман. Парубок кілька разів озирався на корчму, дослухаючись, чи не гукне Іванка, та звідти не долинало ані звуку. Лише вивіска час від часу рипіла на вцілілому кільці, повертаючи до дороги облізлий бік.

Чекати довелося недовго. Не минуло й півгодини, як за поворотом почулося поскрипування коліс, а невдовзі показався віз, запряжений одним конем. На возі сидів сутулий, стрижений під горщик, сивовусий дядько. Примостився боком на оберемку сіна, звісивши босі ноги, й тримав віжки так вільно, наче кінь і без нього добре знав, куди їхати. Побачивши парубка, дядько трохи випростався, а коли той ступив на дорогу, притримав коня.

— Слава Йсу, добродію, — привітався Андрій.

— Навіки слава.

— Чи нема бажання трохи заробити? — Парубок показав срібного талера.

Дядьків погляд затримався на монеті. Він посунув язиком за щокою, тоді перевів очі на Андрія, ніби хотів пересвідчитися, чи не збирається той одразу сховати срібло й запропонувати натомість добре слово.

— Чому ні? — знизав плечима. — Якщо не на весь день, бо маю свої справи.

— То залежить від того, як далеко звідси яка церква. Я не тутешній, сам не знаю.

— Верст зо сім буде… У Жданівці. Або що?

— Далеко… А ближче нема?

Дядько почухав шию під коміром полотняної сорочки.

— Панові лише церква чи й монастир згодиться?

— Аби храм Божий, решта байдуже.

— Ну то он там, — указав рукою, — бачиш, від шляху путівець у ліс завертає? Як ним піти, то версти через дві акурат Михайлівський монастир і буде.

— Дві? — радо перепитав Андрій. — Якраз те, що треба. Завертай до корчми.

— Так що за робота? Ти ж не сказав.

— Бочівку звідси в монастир завезти.

— Важка? — подивився на коня селянин.

— Та ні… Удвох піднімемо.

— То нехай…

Він підібрав віжки, цмокнув до коня й повернув у корчемний двір. Тут було тихо й непривітно: під стіною чорніло мокре сміття, з піддашшя звисала гнила дранка, а двері, залишені Андрієм відчиненими, поволі хиталися на завісах. Дядько ковзнув поглядом по порожньому подвір’ю й насупився. Коли ж у дверях показався молодий козачок із пістолем за поясом, глянув на нього уважніше. Іванка поправила шапку, під яку вже встигла заховати неслухняне пасмо, й мовчки відступила, пропускаючи чоловіків усередину.

Бочка стояла біля лави. На темному дереві біліли нерівні крейдяні хрести, густо намальовані на клепках і віку, а з-під верхнього обруча стирчали свіжозабиті клинці. Дядько оглянув усе це, але розпитувати не став. Лише спробував хитнути бочівку, визначаючи вагу, й коротко кивнув. Удвох з Андрієм вони викотили її за поріг, підважили та перевалили через край воза.

— Холодна яка… Наче з льоху щойно, — пробурмотів селянин, витираючи долоні об штани.

— То й добре, що далеко везти не треба, — відказав Андрій.

Бочівку поклали ближче до передка, підперли полінами й прихопили мотузкою, щоб не качалася на вибоїнах. Поки чоловіки поралися з вантажем, Іванка вивела зі стайні коней. Перевірила попруги, поправила бесаги на третьому й легко скочила на Вихора. Поводи двох інших узяла в руку, тримаючи так, щоб не плуталися. Андрій сів на воза біля бочки, дядько торкнув віжками кінську спину, і вони рушили.

У воротях колесо наскочило на камінь. Віз підкинуло, з бочки долинув глухий стукіт, і погонич озирнувся через плече. Андрій уже притримував вантаж рукою, тож дядько лише невдоволено хмикнув. Іванка виїхала слідом, озирнулася на темний дверний отвір корчми й піддала Вихорові ходу. Двоє коней слухняно потяглися за нею.

Невдовзі віз звернув зі шляху на вузький путівець, де колії поросли споришем, а посередині тяглася смуга високої трави. Обабіч стояли старі дуби; їхнє гілля сходилося над дорогою, і сонячне світло лягало на землю розсипаними плямами. Пахло мокрим листям, корою та вогкою землею з низини. Зачеплена колесом гілка струснула на Андрія цілу пригорщу холодних крапель, і він мимохіть зіщулився. Іванка, помітивши те, всміхнулася, але одразу притримала своїх коней: попереду віз повільно перевалювався через переплетене коріння.

Дядько виявився небалакучим. Час від часу поправляв віжки або неголосно прикрикував на коня, коли той тягнувся губами до придорожніх трав, а решту часу дивився перед собою. Андрій був йому за це вдячний: пояснювати, що саме вони везуть до монастиря, не кортіло. Іванка теж мовчала, тримаючись на кілька кроків позаду. Лише коли під обручем щось тихо шкребнуло, вони зустрілися поглядами, й парубок поклав долоню на віко, перевіряючи, чи не послабли клинці.

За невеликим узвозом ліс порідшав. Крізь дерева заблищала вода, а далі, на пологому підвищенні, показався дерев’яний хрест. Ще кілька обертів коліс — і вони виїхали на відкриту місцину перед монастирем. Тут пахло димом і свіжою стружкою, по той бік огорожі перегукувалися люди, а над усім тим висів рівний, протяжний гул дзвона. Іванка випросталася в сідлі й трохи послабила поводи.