Розділ 21

На першому ударі дівчина лише підвела очі. На другому їй здалося, що світильник над столом пригас, а по стіні пробігла тінь від когось великого. Вона моргнула, намагаючись позбутися раптової різі в очах, і побачила над Андрієвим плечем павутину. Густу, сіру, провислу аж до його шапки. Щойно там була чиста колода, добре вигладжена руками та плечима відвідувачів.

Наступний удар відгукнувся десь у грудях. Вибілені проміжки між колодами потемніли, розлізлися широкими мокрими щілинами, а на місці червоного мальованого узору біля вікна проступили плями цвілі. Зі стелі звисало клоччя, чорне від кіптяви. Поряд із нею, там, де стояла діжка, повільно сповзала по дереву товста біла слимачка. Іванка відчула запах: холодний, прілий, знайомий із млина, тільки тут до нього домішувалося щось солодкаво-гниле.

Вона різко глянула на Пшитшибіду. Той усе ще всміхався, але рубець на щоці виявився тріщиною, що тягнулася від рота мало не до вуха. Під намащеними вусами стирчали дрібні гострі зуби, а з-під коміра випиналося рідке чорне хутро. Біля його чобота лежало щось довге, голе, з китичкою на кінці. Воно ворухнулося й поволі обвило ніжку лави.

Іванка стиснула Андрієве коліно так, що той мало не скрикнув. Не дивлячись на неї, парубок лише на мить завмер із піднятим кухлем. Дівчина нахилилася ближче, ніби хотіла поправити торбу під лавою, й прошепотіла йому просто в рукав:

— Не пий.

— Що?

— Тут нечисть. Усі. У кухлі багно.

Андрій не повернув голови. Лише пальці на ручці кухля поволі напружилися. Перед ним сиділи ті самі шляхтичі, господар стояв поруч, а жовніри вже піднімали пиво, підтримуючи королівське здоров’я. Усе виглядало звичайним, навіть затишним. Проте Іванчина рука тремтіла на його коліні так само, як учора біля млина.

— За його королівську милість! — вигукнув Пшитшибіда. — До дна, панове!

— Стривай, пане, — Андрій підняв кухоль вище. — Ти он рану розв’язав. Кров пустиш на добре вбрання.

Шляхтич мимохіть глянув на руку, зелений теж подався до нього. Андрій приклав кухоль до губ, задер підборіддя й водночас трохи повернувся боком, наче давав їм більше місця. Пиво хлюпнуло за його плече, у відкриту діжку. Парубок голосно видихнув, утер рота рукавом і поставив порожнього кухля на стіл.

— Добре, — промовив. — Тільки міцне.

— Наше пиво слабким не буває! — задоволено озвався корчмар.

Іванка свого кухля навіть не торкнулася. Дивилася на його вміст, і в горлі піднімалася нудота: під тонкою жовтуватою плівкою плавали грудочки ряски, чорні рослинні рештки та щось дрібне, що час від часу ворушилося. Піна виявилася болотяним шумовинням, збитим у липкі клапті. Вона обережно відсунула кухоль, щоб не перекинути, й опустила очі. На столі, де щойно лежав недоїдений хліб, темнів шмат трухлявої кори.

— А молодший чого не п’є? — поцікавився зелений.

Тепер Іванка бачила, що шия в нього довга й складчаста, а комір врізається в неї, мов мотузок. Коли він повертав голову, шкіра збиралася з одного боку товстими зморшками, зате з другого натягувалася до блиску. Очі лишилися майже людськими, і саме через це дивитися на нього було найгидкіше. Дівчина притиснула долоню до живота, навіть удавати не довелося.

— Зле йому, — відповів Андрій. — З дороги вхоркався. Я за нього вип’ю.

— От тепер бачу шляхтича! — схвалив Пшитшибіда й посунув до нього Іванчин кухоль. — Давай, брате, за згоду!

Андрій узявся й до другого. Цього разу гукнув скрипаля, зажадав заграти щось веселіше, і поки всі оберталися до музики, вихлюпнув питво туди ж. Іванка сиділа, вчепившись пальцями в край лави, та намагалася дихати рівно. Скрипаль, на якого раніше ледве звернула увагу, мав запалі порожні очниці, а смичком водив по сухій кінській щелепі. Звук, однак, ішов чистий, дзвінкий, і жовніри почали притупувати під столом.

Тепер вона розрізняла всіх. У селян під свитами випиналися горбаті, оброслі шерстю плечі, а один, нахиляючись до миски, щоразу притримував рукою нижню щелепу. Гуртівник із книжечкою перегортав сторінки пальцями, між якими тягнулися прозорі перетинки. Жовнірів чобіт був розірваний не від довгої ходи: крізь підошву стирчало вузьке роздвоєне копито. Лише корчмар майже не змінився, хіба що гладке обличчя стало сірим, наче вимазаним попелом, а коли він усміхався, губи розходилися значно ширше, ніж належало б людині.

— Треба йти, — прошепотіла Іванка, коли шинкар відійшов по новий глек.

— Бачу, — так само тихо відповів Андрій.

— Нічого ти не бачиш.

— Двері бачу.

Дівчина глянула туди й відчула, як холоне спина. Біля виходу сидів лисий подорожній, що прийшов останнім. Тепер його голова блищала, мов обчищена кістка, а довгі руки лежали на столі долонями догори. Він не пив і не розмовляв. Тільки стежив за їхнім кутком, і щоразу, коли Андрій трохи відсував лаву, повільно випростував пальці.

Парубок налив собі ще. Пшитшибіда аж засяяв, побачивши, що гостя вже не треба припрошувати, і почав виголошувати нове здоров’я — цього разу за добрих товаришів та гострі шаблі. Андрій слухав, підтакував, а сам пересунув лаву на долоню ближче до діжки. Іванка зрозуміла й непомітно зняла з її краю черпак, щоб не дзенькнув під рукою. Потім розправила свою свитку на спинці лави, трохи затуливши той бік від зали.