Розділ 20

Наповнивши одні бесаги хлібом та сухарями, а в другі — урівноважуючи торбину із сіллю — поклавши кільце ковбаси, шмат сала, дві дюжини печених яєць та добрий жмут пагонів цибулі й часнику, Андрій з Іванкою тепло попрощалися з родиною мірошника і рушили далі. За нічліг господар не взяв нічого, а коли парубок нагадав про домовлену плату, аж замахав руками. Мовляв, годі його соромити, він і без того в боргу перед добрими людьми. Проте від солі не відмовився, тільки велів жінці докласти гостям ще одну паляницю. Марися ж, поки чоловік порався коло коней, непомітно всунула Іванці в руку невеличкий згорток.

— Візьми, хлопче. У дорозі всяке трапляється.

У полотнині виявилися заткнута восковим корком пляшечка свяченої води й шматочок білої крейди. Тієї самої, пояснила господиня, єрусалимської, освяченої, яку їй колись принесла з прощі покійна тітка. Берегла за образами, а вчора ввечері дістала, поки вони до млина ходили. Хотіла чоловікові дати, щоб на дверях хреста намалював, та після його повернення вже не насмілилася: ще подумає млинник, що знову проганяють. Іванка подякувала й заховала подарунок у сідельну торбу, до чистої сорочки.

— Господаря свого пильнуйте, — порадила на прощання. — А то ще передумає теслю кликати.

— Не передумає, — пообіцяла Марися і так глянула на чоловіка, що дівчина заспокоїлася за долю млина.

Чи то доля вирішила, що наразі із сиріт досить пригод, чи з якої іншої причини, але наступні два дні їм не траплялося нічого лихого. Буденна дорога… Навіть нудно було б, якби навколо не лежав широкий світ, у якому вони досі знали лише кілька шляхів від батьківського обійстя до сусідніх маєтків та ярмарку. Тут же за кожним пагорбом відкривалося щось нове. Іванка раз у раз притримувала коня, щоб роздивитися, а Андрій удавав, що лише терпляче чекає на неї, хоча й сам крутив головою не менше. Навіть звичайний міст цікавив, якщо його поставили інакше, ніж той, через який вони їздили вдома.

Королівський шлях дедалі частіше виводив їх до людських осель. Між перелісками вже рідше траплялися необроблені шматки землі: де лиш можна було провести плуга, зеленіли довгі смуги збіжжя, а на вогких луках паслася худоба. Села тулилися до води, спускали городи аж до очеретів, обростали садками й тинами. Подекуди на схилах виступав світлий камінь, і тоді копита цокотіли так дзвінко, що Іванка мимохіть пригадувала замкове подвір’я. Далі дорога знову пірнала між лісисті узгір’я, де пахло нагрітою корою, суницею в цвіту й торішнім листям, а в глибоких коліях ще стояла вода після недавніх дощів.

На одному переїзді вони мусили перечекати цілу череду свиней. Рожеві, руді й чорні, плямисті та майже голі, ті сунули через дорогу з таким поважним рохканням, наче поспішали на сейм. За ними, шльопаючи босими ногами по куряві, бігло двійко дітлахів із довгими лозинами. Найбільша свиня зупинилася просто перед Андрієвим конем, обнюхала землю й узялася чухати бік об придорожній стовп. Хлопчак тягнув її за вухо, дівчинка підштовхувала ззаду, а тварина лише примружувала очі, вочевидь, цілком задоволена такою увагою.

— Не квап пана, — порадила Іванка. — Бачиш, важливу справу має.

— Пан хоч іноді слухає, — відсапуючись, відказав хлопчак. — А цій хоч Євангеліє читай.

Іванка сміялася ще добрих пів версти. Андрій теж усміхався, хоча більше дивився на подругу, ніж згадував уперту свиню. Після млина вона довго була тиха, прислухалася до кожного шурхоту й навіть уранці не хотіла сама заходити до темної стайні. Тепер потроху відходила, знову сперечалася, жартувала й тицяла пальцем у все, що здавалося цікавим. Про млинника не заводила мови, а парубок не розпитував, сподіваючись, що та пригода скоро забудеться.

Траплялися й інші подорожні. Скрипіли вози, доверху навантажені гончарним посудом, і з-під ряден визирали круглі боки горщиків, руді шийки глеків та зелені полив’яні миски. Один візник, побачивши, як задивилася Іванка, підняв над головою глиняного півника й дмухнув йому у хвіст. Півник засвистів так пронизливо, що кінь під дівчиною сіпнувся, а вона спершу вилаяла жартуна, потім сама ж засміялася. Далі проминули гурт людей, які тягли до містечка величезний дзвін: той лежав на возі, обкладений соломою, а коло кожного колеса йшов чоловік із колодою, готовий підперти, якщо віз покотиться назад на підйомі. Іванка оберталася, доки блискучий край не сховався за пагорбом, і все дивувалася, як таку вагу ще й на дзвіницю витягнуть.

Ночували в сухому виярку, де старі ліщини затуляли вогонь від дороги. Припасів вистачало, погода трималася, коні йшли охоче, тож клопотів мали небагато. Лише надвечір другого дня небо затягло низькою сірою пеленою, і вітер потягнув сирістю з ближнього лісу. Андрій дедалі частіше розглядався за місцем, де можна було б стати на ніч та не прокинутися посеред калюжі. Іванка теж принишкла, натягнула шапку нижче й сховала руки в рукави.

Корчма трапилася вже в сутінках. Вигулькнула при дорозі раптово, як гриб з-під листя: наче щойно нічого не було, а тоді глип — стоїть, красується, у кошик проситься. Шлях огинав порослий ліщиною горб, і за ним, у неглибокій улоговині, світилися вікна. Над покрівлею тягнувся дим, пахло смаженою цибулею, а з-за огорожі долинали голоси та дзенькіт посуду. Андрій полегшено видихнув і спрямував коня до воріт.

Будівля була довга, приземкувата, з високим дахом, що нависав над стінами широкими темними крилами. Крайні крокви підтримували різьблені стовпи, і під тим піддашшям вистачало місця і воза поставити, і коня перечекати зливу прив’язати. Стіни склали з грубих дубових колод, щілини між ними вибілили, а довкола вікон намалювали червоні зубці та якісь квіти. Праворуч від дверей висіла вивіска: товстий чоловічок у зеленому жупані тримав перед собою кухоль, з якого переливалася біла піна. Вітер повертав дошку на залізних кільцях, і чоловічок то вітав подорожніх пивом, то ховався від них спиною.