Розділ 19

Мірошник повернувся з комори, несучи ліхтар і добрячого дрючка, окутого на кінці залізом. Ліхтар тримав за кільце, а дрючок притискав ліктем до боку, намагаючись водночас поправити ґніт. Пальці не слухалися, тож він двічі обпікся, сердито засичав і мало не впустив світильника. Андрій мовчки перейняв його з рук господаря. Крізь тьмяні рогові пластинки сочилося жовтаве світло, якого ледве вистачало, щоб роздивитися землю під ногами.

— Свічка освячена, — пояснив мірошник, помітивши, як парубок придивляється до ліхтаря. — На Стрітення до церкви носили. Марися каже, така від усякого лиха помічна.

— А оце? — Іванка кивнула на дрючок. — Теж святили?

— Це так… Про всяк випадок.

Іванка хотіла ще пожартувати, але, вийшовши надвір, передумала. Поки вони збиралися, остаточно стемніло, і двір, ще недавно сповнений людських голосів, стояв тихий та непривітний. Біля хати світився лише один каганець; крізь прочинені двері виднілася Марися, що притискала до спідниці найменшу доньку. Решта дітей тулилася за нею. Господиня перехрестила всіх трьох і зачинила двері, а тоді виразно брязнув засув.

Пес лежав під ґанком, поклавши морду на лапи. Коли господар покликав його, лише повів очима, в яких на мить відбилося світло ліхтаря. Мірошник прикрикнув удруге, але собака забився ще глибше, шкрябнувши пазурами по землі, й загарчав. Не на людей — кудись повз них, у бік воріт. Господар обізвав його ледачою худобиною, проте повторювати наказ не став.

За хвірткою відразу потягло холодом. Від води піднімався туман, невисокий, до колін, і стежка то виринала під ногами, то знову губилася в ньому. Андрій ніс ліхтар поперед себе, намагаючись не вступити в калюжу, а Іванка мимохіть трималася ближче до його плеча. Звідси млин здавався значно більшим, ніж удень: темна покрівля затуляла добрий шмат неба, верби з обох боків зливалися зі стінами, і лише мокре колесо раз по раз виринало з пітьми, блиснувши облитою водою лопаттю. Шум загати дедалі дужчав, заглушуючи кроки.

На середині греблі Іванка раптом зупинилася. Їй здалося, що хтось іде назустріч — там, де світло вже не сягало, але ще можна було вгадати бліду смугу стежки. Щось низьке, згорблене промайнуло біля стіни й зникло за рогом. Вона придивилася, аж очі заболіли, та побачила лише лопухи, що ворушилися над водою. Певно, вітер… Хоча на греблі не відчувалося й найменшого подиху.

— Що там? — тихо спитав Андрій.

— Нічого. Здалося.

Мірошник почув їхню зупинку й одразу обернувся. Підніс дрючок, позираючи то на гостей, то за їхні спини, і ковтнув так голосно, що Іванка почула навіть крізь шум води. Дівчині стало прикро за власну полохливість. Вона поправила пістолі за поясом і рушила далі, вже не притискаючись до товариша. А все ж намагалася не дивитися в чорну щілину між берегом та млиновою стіною.

Біля дверей пахло мокрим деревом і кислою затхлістю. Нижня дошка порога розм’якла так, що під чоботом виступила вода, а одвірок укрився густою зеленою цвіллю. Господар довго вовтузився з ключем, хоча замок висів незамкнений. Помітивши це, пробурмотів щось про робітників, котрі навіть дверей до ладу причинити не вміють, і відкинув скобу. Двері подалися важко, з протяжним скрипом, від якого Іванці аж звело зуби.

Усередині щось озвалося таким самим скрипом.

Мірошник завмер, не випускаючи скоби. Андрій підніс ліхтар вище, але світло вихопило лише край засипаного борошном помосту, кілька мішків та дерев’яні сходи, що вели в темряву. Десь углибині розмірено стукотів механізм, передаючи рух від колеса, а поміж тими звичними звуками чулося інше: ніби хтось повільно протягав щось важке по дошках. Протягне — спиниться. І знову протягне, ближче.

— Хто тут? — гукнув Андрій.

Угорі шурхнуло, і на світло посипалася тоненька цівка борошняного пилу. Іванка підвела голову: над сходами щось хиталося, довге й вузьке. Придивившись, розпізнала стару линву з розсупоненим кінцем. Вона погойдувалася над порожнім проходом, хоча поруч нікого не було. Зате той, хто човгав у глибині млина, раптом стих.

— Може, спершу… — почав господар.

Андрій не почув решти. Переступив поріг, прикриваючи долонею ліхтар від протягу, й трохи подався вбік, щоб пустити Іванку. Дівчина зайшла слідом і встигла зробити лише два кроки, коли за спиною щось важко зрушило. Мірошник зойкнув, двері з розгону вдарилися об одвірок, а засув сам вихопився з пазів і з сухим стуком ліг у скоби. Удар відгукнувся під покрівлею, наче там грюкнули ще одні двері.

Андрій рвучко обернувся, мало не зачепивши Іванку ліхтарем. Схопився за засув, потягнув — марно. Дубовий брусок сидів так міцно, немов його вбили молотом, хоч щойно легко ковзнув на місце. Знадвору господар затарабанив кулаком і почав кликати їх на ім’я. Голос долинав приглушено, наче між ними стояла не дощана стіна, а кілька сажнів землі.

— Відійди від дверей! — гукнув парубок.

Він передав Іванці ліхтар, уперся ногою в одвірок і шарпнув засув обома руками. Дерево навіть не рипнуло. Натомість десь за помостом коротко засміялися — хрипко, наче старий, якому забракло повітря. Андрій поволі відпустив брусок і повернувся до темряви. Шабля вийшла з піхов майже нечутно.

— Тримай світло вище, — промовив до Іванки. — І за спину мені стань.

Дівчина послухалася, хоча так і крутилося на язиці, що сама знає, де їй стояти. Зараз сперечатися не хотілося. Вона відчувала, як під долонею дрібно тремтить кільце ліхтаря, й намагалася переконати себе, що то відлунює робота колеса. Холод пробирався під одяг, ніби вони стояли по коліна в річці. А ще з’явилося гидке відчуття, що хтось пильно розглядає їх знизу, з-під дощок.