Розділ 18

Два наступні дні дорога минула майже без пригод. Вони виїжджали до сходу сонця, коли роса ще густо лежала на травах, а над луками клубився білий, мов гусячий пух, туман. Кінські копита глухо шурхотіли піщаною дорогою, не порушуючи ранкової тиші, і лише зрідка з очеретів здіймалася перелякана качка чи над самим шляхом пролітав сонний деркач.

Іванка дедалі частіше ловила себе на думці, що вперше за довгий час перестала чекати небезпеки. Ніхто не гнався за ними, не доводилося виглядати чужих людей, ховатися в балках чи ні-ні та й озиратися через плече. З кожною верствою, що лишалася позаду, віддалявся і Вишнівчик, і дядько Никифор, і пан Жельський. І складалося враження, наче усе те життя, повне тривог, належало вже комусь іншому, а попереду було лише щось добре. І від цього на душі ставало легко, а усе навколо виглядало яскравішим.

Села та містечка, що траплялися на шляху, вони минали, майже ніде не затримуючись. Лише коли закортить свіжого хліба чи молока, звертали до крайньої хати. Господині, побачивши молодих шляхтичів, не відмовлялися винести свіжих паляниць, кухоль молока або грудку ще мокрого домашнього сиру. Андрій гречно дякував і щедро платив, а Іванка тим часом уже встигала розпитати усі новини. Та новин не було. Татари давно не показувалися у глибині краю, жовніри чи гайдуки не проїжджали, а решта — на хуторі клуня згоріла чи ялівку ведмідь задер, їм самим було не цікаво.

Ночі стояли теплі й лагідні. Земля за день добре прогрівалася сонцем, тому на нічліг не було потреби шукати заїздів чи людського житла. Вони звертали з дороги туди, де траплявся гайок або байрак, напували коней, розпалювали невеличке багаття. Степ щедро годував того, хто знав його закони. То ж, то Андрій підстрелить тлустого і лінивого зайця, то Іванка поцілить просто з сідла важку, ситу дрофу, вихваляючись вдалим пострілом.

— Бачив як я умію?

— Бачив, — усміхався Андрій. — Ти наче народилася з луком у руках. Боязко навіть їхати поруч.

— Не бійся. Тітка Іванка дітлаха не скривдить.

— Тітка, може і ні... — відбивався жартома парубок. — А от що в голову у Іванка, я не знаю, — натякнув усміхаючись, на зовнішній вигляд дівчини.

Вона пирхнула, ніби сердячись, але очі її сміялися. Поки м'ясо шкварчало над жаром, вони сиділи поруч, слухаючи потріскування сухого гілля. Над головами одна по одній займалися зорі, і Іванка, як колись у дитинстві, лягала горілиць, підклавши руки під голову.

— Дивися... Чумацький Шлях.

Андрій теж підвів очі до неба.

— Дід казав, то чумаки розсипали сіль, як із Криму поверталися.

— Либонь, байка… — відмахнувся від комарів парубок. — Це ж скільки солі треба висипати, щоб аж з неба було видно. Жоден чумак таке б не зробив. То ж такі гроші… і праця намарно.

— Звісно, що байка. Чумаки ж по землі їздять, а не небом. Але гарна.

Іванка ще трохи помовчала, вдивляючись у зоряну ріку.

— Знаєш... коли була малою, мені здавалося, що якщо дуже довго їхати, то можна до тих зірок дістатися.

— А зараз?

— Тепер знаю, що далеко... — вона на хвильку замовкла. — Але все одно хочеться спробувати. Аби лиш подалі від Жельського і дядька.

Андрій мовчки підкинув до багаття кілька сухих гілок. Полум'я спалахнуло яскравіше, освітивши їхні обличчя.

— Гарно як, — продовжила через якийсь час дівчина. — Здається, я лише зараз по-справжньому зрозуміла батька.

— Ти про що?

— Пригадуєш, як він казав, що немає нічого солодшого за волю.

— Пам’ятаю.

— От я і зрозуміла нарешті, що воно таке — ота воля. Коли над тобою лише небо, Бог, а навколо — степ і більш нікого. Їдь куди хочеш, роби що хочеш.

— Ну, тоді це ще не воля, — відказав розважливо Андрій.

— Чого це? — аж підвелася, спираючись на лікоть, дівчина.

— Бо по-перше — не сама. А друге — ми маємо борг.

— Тебе я не рахую, — відказала Іванка. — Ти як я… як моя половина. А борг… Я тебе прошу. Ми, либонь, уже півдороги до Львова подолали. Ще кілька днів — знайдемо того корчмаря, віддамо листа та й по всьому.

— У казках, після того як герой так казав, якраз і починалися пригоди.

— Так то ж у казках, — легковажно відмахнулася дівчина.

— Може й так. Давай спати. Завтра з досвіту знову в дорогу. Побачимо, чим день нас потішить.

День приніс зустріч з чумаками.

Спершу над дорогою показалася хмарка куряви. А потім, крізь неї, проступили обриси темної валки, що довгою змією вилася по дорозі. Десятка два возів, запряжених волами, і зо три — піших чоловіків, що йшли обабіч них.

Сивий отаман уважно оглянув молодих вершників і, судячи з дорогої зброї та добрих коней, одразу відніс їх до збіднілої шляхти. Таких людей охоче приймали до гурту, якщо вони хотіли пристати до валки на день чи два: у степу зайва шабля ніколи не була зайвою.

— Чолом, панове! — першим привітався Андрій, коли коні порівнялися з останнім возом.

— І вам того ж, — статечно відказав один із чумаків, що йшли позаду валки. То було місце найвправніших воїнів, бо розбійники завжди нападають іззаду. Чоловік, що озвався, таке враження і справляв. Бо був великий, і навіть на вигляд, дужий наче ведмідь. А двометровий спис-рогатина у його руках виглядав як ціпок.