Розділ 17

Ближче до полудня дорога нарешті вивела їх із лісу.

Якось в одну мить, раптово. Ось вона ще так само петляє поміж деревами, то підіймаючись, то спускаючись по невидимих оку пагорбах. Дуби та граби стоять обабіч суцільною стіною, затуляючи і небо, і далечінь. Лише світла між стовбурами ставало дедалі більше. А потім раз — дерева розступилися, і коні вийшли на узлісся, опинившись на чубку доволі високого пагорба.

І перед Іванкою та Андрієм відкрився безмежний простір.

Такий широкий, що аж подих перехоплювало.

Звідси, згори земля лежала як на долоні. Хвиля за хвилею котилися до обрію пологі пагорби, луки й поля. Молоді жита вже вкрилися густою зеленню і тепер здавалися величезними клаптями оксамиту, розстеленими поміж жовтуватих торішніх перелогів. Місцями темніли свіжозорані ниви, десь сріблилися під сонцем вузькі смуги вівса.

Між полями зеленіли гайки. Одні — маленькі, мов забуті кимось острівці серед моря трав. Інші — більші, густі, майже чорні від тіні.

Поміж усім тим звивалася річка. Не широка, але примітна навіть здалеку. Вона то блищала на сонці вузькою срібною стрічкою, то ховалася за пагорбами і знову виринала далі, немов жива.

Обабіч притрушеною курявою дороги виднілися села. Невеличкі. На два-три десятки дворів.

Білі стіни хат світилися серед зелені садів. Солом'яні та очеретяні стріхи жовтіли під сонцем, ніби достигле збіжжя. Здалеку села здавалися майже іграшковими. Особливо тепер, коли дерева вкрилися цвітом і ховали людські оселі під біло-рожевими хмарами.

У двох місцях здіймалися вітряки. Нерухомі, бо вітер майже стих.

А ще далі, над одним із сіл, виднівся дерев'яна церква. Темний дах і баня під хрестом виринали з-поміж садів так, наче церква росла просто із землі.

Та найбільше впадало в око озеро.

Воно лежало трохи осторонь дороги, розкинувшись між пагорбами широкою блакитною плямою, як клапоть неба. Сонце стояло високо, і вода відбивала небо так чисто, що здалеку озеро скидалося на шматок небесної блакиті, який хтось необережно впустив на землю.

Навіть Іванка, що останніми днями мала небагато охоти милуватися краєвидами, мимоволі притримала коня.

А ще повітря тут було іншим. Не пахло лісовою пріллю, вологою корою та грибами. Натомість вітер ніс запах нагрітої землі, молодої трави, квітучих садів і води.

Попереду темним полозом тягнулася дорога. Спускалася з пагорба, губилася серед полів, огинала села і знову простувала далі — туди, де земля зливалася з небом.

— Озеро! Вода! — дівчина так радісно сплеснула в долоні, що аж кінь стривожено фиркнув і неспокійно застриг вухами.

— Ти наче вперше її побачила, — засміявся Андрій.

— Тю на тебе… То ж нарешті скупатися можна.

— Забула, що купець радив тобі не вмиватися, аби на хлопчака була схожа?

— Добре, добре... Але то вже від завтра. Зараз хто мене побачить? — повела рукою, наче підкреслюючи безлюддя. А тоді пришпорила коня і погнала до озера. А там, не чекаючи товариша, скочила з сідла і побігла до берега.

— Ей, куди, навіжена?!

Дівчина лиш рукою махнула. Присіла навпочіпки, зачерпнула долонями воду і вмила обличчя.

— Холодна...

— Так не літо ще?

— Байдуже! Зате яка чиста.

Вода й справді була прозорою. Біля самого берега виднівся кожен камінець, кожна стеблина водяної трави. Поміж ними снували дрібні рибки, а трохи далі сонце грало на легких хвильках золотими відблисками.

Андрій неквапом спустився слідом, ведучи у поводу в’ючного коня, і уважніше роздивився місце.

Озеро лежало між пагорбами, ніби навмисне сховане від людського ока. Кілька старих верб схилялися над самою водою, кидаючи густу тінь. Берег був пологий, вкритий м'якою травою. Неподалік виднівся сухий горбок, де можна розкласти багаття. І жодної живої душі навколо.

Лише вітер шелестів у листі, тихо шурхотіла вода і переспівувалися пташки.

— Що ж, якщо ти не проти, тут і станемо на спочинок.

Іванка озирнулася.

— Так, давай залишимося тут до завтра. Нам варто трохи перепочити.

Андрій тільки плечима потис і головою похитав. От зрозумій тих дівчат. То підганяє, втікає стрімголов, то увесь день згаяти хоче. Але сперечатися не став. Якось раптом і самому перехотілося кудись поспішати. Набридло боятися та озиратися на кожну тінь.

Поки дівчина розпускала коси та скидала верхнє, хлопець розсідлав коней, стриножив і пустив пастися на луці.

Потім настала черга купання. Спершу Іванка жваво кинулася до води, а тоді спинилася. Тільки тепер до неї дійшло, що купатися доведеться поруч з хлопцем. І хоч раніше це її зовсім не бентежило, чомусь саме сьогодні викликало замішання. Може, тому що це вперше вони були лише удвох, без діда Охріма.

Щоки самі взялися легким рум'янцем.

— Тільки не підглядай, — промовила суворо.