Розділ 16

Ранок підступив непомітно.

Сонця за деревами ще не видно, але ніч уже відступила. Небо над верхівками дубів та грабів налилося чистою блакиттю, а найвищі гілки світилися таким світлом, ніби день уже давно настав і лише ліс про те ще не знав.

Першими прокинулися птахи.

Спочатку несміливо озвався десь у кронах дрізд. Йому відповів другий. Потім третій. І незабаром увесь ліс загомонів на різні голоси. Свистіло, цвірінькало, посвистувало і щебетало так завзято, ніби кожен птах поспішав розповісти сусідам щось надзвичайно важливе. Десь неподалік коротко кукнула зозуля. Раз. Другий... Помовчала трохи і заходилася відраховувати чиїсь роки далі.

Потім прилетіла сорока.

Сіла на суху гілку над самою галявиною і одразу здійняла сварку. Скреготала, стрекотіла, махала хвостом і явно висловлювала своє невдоволення тим, що серед її лісу знову заночувала ціла юрба людей. Прочани не звертали на неї уваги. Видно, сорока була до такого ставлення звикла не менше, ніж люди до її сварливого скрекотіння.

Табір прокидався поволі.

Спершу заворушився хтось із чоловіків, сів, позіхнув і почав шукати чоботи. Потім закашлявся старий дід, загорнутий у кожух. За ним підвелася якась молодиця і заходилася поправляти на дітях ковдри та свитки, що за ніч сповзли набік.

Незабаром галявиною покотилося сонне гудіння людських голосів.

Люди перемовлялися неголосно, позіхали, потягалися, бурчали щось собі під ніс. Здалеку той ранковий гомін нагадував великий бджолиний рій, що тільки-но почав прокидатися у вулику.

Біля вчорашнього багаття вже поралося кілька чоловіків. Один приніс оберемок сухих гілок, другий розгорнув густу ковдру попелу і спробував роздмухати вчорашній жар. Незабаром над галявиною потягнувся перший сизий димок.

Ніхто не поспішав.

Усі знали, що дорога буде довгою. До вечора вже не спинятимуться надовго. Хіба біля криниці чи струмка коней напоїти та самим перепочити. Тому кожен намагався перед виходом поснідати як слід і випити чогось гарячого.

Жінки заходилися діставати з торбин хліб, сир та вчорашні паляниці. Хтось різав цибулю. Хтось розливав по кухолях узвар. Біля казана вже чекала черга охочих посьорбати гарячої затірки.

Молоді дівчата тим часом одна за одною зникали між деревами. Певно, аби вмитися росою, що вглибині лісу була більш рясною аніж на галявині. Зникали ненадовго і майже одразу поверталися назад, задоволено посміхаючись. Волосся в декотрих ще блищало краплями води, а щоки рожевіли від ранкової прохолоди. Вони щебетали між собою не згірш лісових пташок, і навіть найпохмуріші прочани мимоволі починали всміхатися, почувши той молодий безтурботний сміх.

Роса сріблилася на траві так густо, ніби хтось уночі розсипав по галявині жмені дрібних перлин. Коли люди почали ходити туди-сюди, краї свит і поли жупанів швидко намокли, а чоботи заблищали від вологи.

Новий день починався. Ще один день дороги на прощу.

— Ти хоч трохи поспав? — запитала Іванка, солодко потягаючись. І одразу ж, стривожено мацнула шапку. Перевіряючи чи та на місці і чи не повибивалися з-під неї уві сні пасма волосся.

— Та трохи… — ніяково буркнув хлопець. Бо ж збирався вартувати всю ніч, а таки заснув під ранок.

— Завтра я пильнуватиму, — промовила дівчина. — Бо ти так довго не протягнеш.

— Ет, — відмахнувся Андрій. — У сідлі посплю…

Були то не просто слова. Дід Охрім вчив обидвох цій простій, але такій необхідній військовій науці. Бо життя козака то бої та далекі походи. І вміння передрімати у сідлі на марші, так щоб не впасти з коня, було вкрай важливе. Бо, як казав дід Охрім, голодний і невиспаний то не воїн і навіть не пів воїна.

Іванка хотіла щось відповісти але не встигла, бо в цю мить в таборі вчинилася якась дивна метушня. Спершу одна молодичка зойкнула, затуляючи обличчя. Інша — кинулася до неї. Третя — навпаки сахнулася, наче хотіла утекти. А далі, монотонний ранковий гул, що стояв над галявиною, розітнув розпачливий крик:

— Ой, лишенько! Убили! Присяй бі, убили!

А далі, як лавина, що сходить з гори і з кожним метром набирає більшої сили, над напівсонним табором попливло:

— Убили! Купця убили!

Галявина прокинулася остаточно.

Люди кинулися на голос, ще не знаючи до пуття, що сталося. Одні поспішали до гурту, що вже збирався між деревами. Інші, навпаки, лишалися на місці і намагалися випитати подробиці у тих, хто біг повз.

— Хто убитий?

— Де?

— Коли?

— Та купець же той!

— Який купець?

— Та що вчора мовчав увесь день!

Чутка котилася табором швидше за правду.

Одна жінка вже голосила, наче покійник доводився їй ріднею. Старий дід навпаки бурчав, що нема чого лемент здіймати, поки не розібралися. Двоє хлопчаків пробували пролізти ближче, але матері швидко повідтягали їх назад.

Біля місця, де знайшли тіло, утворилося щільне коло. Люди товклися плечима, витягали шиї, ставали навшпиньки. Хтось хрестився. Хтось переказував власну версію подій.