Розділ 15

Ніч остаточно вступила у свої права.

Обидва вогнища давно прогоріли. Лише де-не-де під попелом ще жевріло червоним жаром, та зрідка тріскала якась недогоріла гілка. Навколо, покотом лежали прочани. Хто загорнувся у свиту, хто накрився рядниною, хто просто підклав під голову торбу і спав, не зважаючи на тверду землю. Після цілого дня дороги сон приходив швидко.

Місяць уже піднявся над верхівками дерев і тепер світив просто на галявину. У його холодному світлі біліли намітки на жіночих головах, сріблилися пасма сивого волосся, відблискували пряжки на поясах та кінська збруя, складена біля дерев.

Табір мовчав.

Лише інколи хтось перевертався уві сні, кашляв або щось нерозбірливо бурмотів. Коні, стриножені неподалік, зрідка пирхали і знову бралися скубати траву.

Зате ліс не спав.

Десь далеко в темряві тягуче озвалася сова. Їй відповіла інша. У кущах шурхотіло щось дрібне, діловито нишпорячи в торішньому листі. Тріснув сухостій. Потім якась звірина зойкнула розпачливо, мабуть потрапивши у пащу хижака.

Вітер майже вщух, але високі дуби все одно жили власним життям. Верхівки ледь чутно перешіптувалися між собою, і від того здавалося, ніби над галявиною хтось веде неквапливу розмову.

Небо в прогалині між розлогими кронами було густо всіяне зорями. Наче хто сіллю притрусив. А одвічний Чумацький Шлях світлою смугою перетинав небосхил від краю до краю.

Як не бадьорився Андрій, а втома і попередня тривожна ніч дали своє знати — хотів чи ні, а сон ліг на повіки і очі таки заплющилися. Але лиш на коротку мить, бо ось хруснула суха гілка під ногою, і він одразу стрепенувся. І ледь стримався, аби не вхопитися за пістоля. Бо лишень в парі кроків від нього бовваніла темна постать, підсвічена багрянцем згасаючого багаття. Однак, швидше ніж пальці торкнулися руків’я зброї, парубок встиг розпізнати у ній того самого мовчазного купця, що увесь вечір тримався наосібно і не промовив ані слова.

Тільки тепер, коли купець підійшов ближче, Андрій зміг як слід його роздивитися.

На старого той не тягнув. Років сорок п'ять, може трохи більше. Широкоплечий, кремезний, з густою бородою, в якій уже сріблилася рання сивина. Одягнений не по-панському, але добротно. Темний жупан із дорогого сукна бачив не одну дорогу, проте був чистий і справний. Шкіряний пояс широкий, з добрими срібними бляшками. Чоботи високі, міцні, пошиті на замовлення, а не куплені на ярмарку.

Людина заможна.

І водночас якась не схожа на тих купців, яких Андрій бачив досі.

Ті любили поговорити про власний крам, похизуватися вдалим торгом чи поскаржитися на митників. Цей же увесь день мовчав. Навіть за вечерею сидів осторонь, більше слухаючи, ніж говорячи.

А ще дивився. Спокійно, уважно.

— Чого, пане, людей страшиш? — буркнув невдоволено парубок.

— Та не схожий ти на страшка, — відказав той розважливо. — Пильнуєш?

— Хтось же мусить, — кивнув Андрій у бік безпечно сплячих людей.

— Твоя правда… — кивнув купець. — Я теж намагався пояснити… але брат Михайло вперто переконаний, що Спаситель має прочан в своїй опіці і ніщо їм не загрожує. Тож і я махнув рукою. Як то кажуть, нехай діється воля божа. Що має бути, те й буде.

— То чого не спиш?

— Думки не дають… Не перешкоджатиму, якщо присяду?

— Я ліс не купував, — потис плечима Андрій.

Купець кивнув, підійшов ближче і примостився збоку, спираючись плечима до того ж дерева. Посидів якийсь час мовчки, а тоді видобув з-за паса люльку та кисет. Натоптав, гмикнув і знову підвівся. Підійшов до вогнища, видобув жарину і розкурив люльку, тримаючи жар просто в пальцях.

«Це ж які у нього мозолі на пушках, — лінькувато подумав Андрій. — Скільки ж то грошей перерахувати треба, щоб пальці так задубіли?»

Купець тим часом, пихнувши кілька разів димом, вернувся і знову всівся на місце.

— Никифором мене звуть… Прозивають Сойкою… — почав трохи згодом тиху розмову.

— Андрій… Перепічка…

— Козацького роду?

— Так, батько десятником у панцирній хоругві був.

— Був?

— Уже скоро десять, як загинув… — не став вдаватися у подробиці парубок.

— Така доля козацька… — кивнув купець. — А товариш? На брата не схожий… Ти он — ставний, кремезний. А він, як очеретина.

— Його і питай, — відбуркнув Андрій. — Як захоче, то сам розкаже.

— Згоден, — не образився на таку відповідь купець. — Кожен має право на таємницю. І сам вирішити, кому її довірити.

Трохи помовчав, попихкуючи люлькою, а тоді продовжив.

— Справді на прощу зібралися, чи так лиш… пристали до гурту тим часом?

— А з чого така цікавість? — не квапився сповідатися перед випадковим зустрічним Андрій.

— Маю до вас справу, — відказав той, зашкварчавши люлькою. — Але перш ніж сказати, мушу знати чи ви дійсно мандруєте світ подивитися, чи, мо, лише до найближчого панотця біжите. Аби шлюб узяти…