Розділ 14

— Дякую, охоче… — відказав за обох Андрій. — А ось це, від нас прийміть до загального казану.

Парубок відв’язав від сідла чималу торбину, повну пиріжків, що напекла в дорогу Одарка і простягнув її найближчій молодиці.

— Ще свіжі. Сьогодні з печі.

Жіночка, кругленька, мов пампушка, у відповідь сяйнула вдячною посмішкою, перейняла гостинець і гайнула до казана.

— Коней можете он там стриножити, — вказав рукою на дальній кут один з чоловіків. Той, що з руками коваля. — Там трава хороша. І на очах будуть.

— Дякую, — злегка вклонився у відповідь на пораду Андрій. Потім перехопив повід у Іванки і повів коней у вказаний кут галявини. Там і справді зеленів чималий шмат м’якої, лісової трави. Ще по весняному шовковистої, свіжої, густої.

Розсідлав коней, стриножив, обтер віхтем, тут же зірваної трави, і пустив пастися.

— Готово… — озвалася тим часом куховарка. — Можна вечеряти.

Гурт пожвавлено загомонів, затарахкотіли мисками, але до казана не квапилися, дивилися на ченця, що, схоже, був тут і за провідника, і за ватага.

— Помолимося, сестри і браття… — прогудів той, неочікуваним для такого худорлявого тіла, густим, дияконським басом. — Проказуйте вслід за мною.

Чернець був не старий. Років тридцяти, може трохи більше. Високий, сухорлявий, із довгим обличчям та темною бородою, в якій уже пробивалася перша сивина. Ряса на ньому вицвіла від сонця й дощу, поділ подекуди обтерся об дороги, але чиста. Видно, стежив за собою, хоч і жив не в розкошах.

Найбільше впадали в око руки. Великі, засмаглі, з вузлуватими пальцями. Не схожі на руки людини, що все життя просиділа над книгами чи в монастирській келії. Такі руки радше у хлібороба чи теслі.

Монах широко перехрестився і почав молитву.

— Владико днів і доріг наших! Дякуємо Тобі за кожен крок, що ми пройшли під Твоїм небом, за хліб, який маємо на цьому столі, і за прихисток, що дарує нам спокій. Цей день відходить, лишаючи втому в наших ногах, але зміцнюючи віру в наших серцях.

Благослови цю їжу, щоб вона дала нам сили для завтрашнього шляху. Очисти наші думки від пилу земних турбот, як ми змиваємо пил із доріг. Огорни Твоїм милосердям тих, хто зараз блукає в темряві, захисти тих, хто спить під голим небом, і даруй усім нам мирний нічліг.

Нехай цей нічний відпочинок оновить наше тіло і дух, щоб завтра із першим променем сонця ми знову встали на Твою стежку і продовжили свій шлях до Світла. Амінь.

Люди промовляли вслід за ченцем слова молитви, щиро хрестилися, а потім, доволі злагоджено, вочевидь, не вперше, стали у чергу до казана.

Закінчивши молитву, брат Михайло не рушив першим до казана, як зробив би чи не кожен панотець, що звик бути усюди найважнішим. Навпаки, відійшов убік, пропускаючи жінок з дітьми. Лише коли останні прочани отримали свою частку, взяв миску і став у чергу разом з усіма. Дарма… бо куховарка сама взяли миску з його рук і наклала каші першому. Шанували його прочани.  

— Гостей не обділіть… — не став відмовлятися чернець. Але і без його нагадування було видно, що ніхто не пошкодує прибулим шматка хліба. В очах прочан не було голоду. Тут зібралися не жебраки, а люд поважний, статечний. Ті хто потребував не хліба насущного, а божого слова чи милосердя.

Андрій з Іванкою, хоч і сіли вечеряти трохи осторонь, надовго самі не залишилися. Чернець, обійшовши неквапом свою тимчасову паству, підійшов і до них.

— Смачного…

— Дякуємо…

— Ким будете, хлопці, і куди прямуєте, якщо не таємниця? — присів поруч.

— З Кам’янця-Подільського ми, — відказав Андрій, як і було заздалегідь домовлено з Іванкою. Щоб навіть випадково не виказати правду. А так як у місто обидва їздили разом із сотником кілька разів на ярмарок і трохи роздивилися, то не боялися, що їх можуть одразу на брехні спіймати. Особливо ті, хто у Кам’янці ніколи не бував.

— А куди прямуєте? І без дорослих?

— Сироти ми… — відказала Іванка сумно. А що правду казала, то і голос відповідно бринів.

Сказала — і сама здивувалася. Раніше сиротами були інші. Ті, про кого розповідали на ярмарках жалісливі історії. Ті, кому громада складалася на хліб чи на нову свитку. Вона ніколи не думала про себе так. А тепер сказала це зовсім просто. Буденно і звично.

— Храни Господь… — перехрестився чернець.

— У Почаїв їдемо, — перехопив розмову Андрій, бо вправне вухо могло розпізнати по голосі у перевдягненій за парубка Іванці дівчину. — Помолитися у святому місці. Тітка Одарка сказала, що рід наш мав хтось лихий проклясти, і що щира молитва у лаврі може з нас той прокльон зняти.

— Церква заперечує прокльони… — відказав чернець. — Але щира молитва і прохання допомоги та милості божої ніколи не завадять. І в тому, що ви саме нас зустріли, я бачу боже провидіння та благословення, діти мої. Бо я саме на богомілля у Почаїв і веду паству. Якщо хочете, приєднуйтеся до гурту.

— А далека дорога, панотче? — Андрій поквапився зайняти думки ченця, що як на нього, занадто уважно придивлявся Іванці.