Розділ 13

Дорога лягала перед ними сірою стрічкою, ще вогкою після ночі. Земля втоптана до каменю, не порізана колесами, з м’якими краями, де трава вже тягнулася вгору. То ж коні йшли гладко, не спотикаючись. Подільський шлях то не степовий простір, рівний, як стіл: він то підіймався на горб, то зникав у лощині, то йшов попід гайком, де молоде листя ще не встигло загрубіти й тихо шелестіло від найменшого подиху вітру. А то пірнав у гущавину лісу, так що сонце ледь-ледь пробивалося крізь нависаюче розлоге гілляччя.

Їхали мовчки. Іванка трималася рівно, але плечі були напружені, ніби двигала на собі щось важке. Вона раз у раз озиралася не назад, а вбік — на дерева, на перелоги, на дорогу, ніби виглядала в них щось вкрай необхідне саме зараз. Або когось…

— Ти чого така… нашорошена? — не втерпів Андрій. — Забула щось?

— Сама не знаю… — відказала тихо. — Знаю, що безглуздо… але весь час здається, що дід Охрім ось-ось окликне…

— Розумію, — кивнув парубок. — Мені теж його бракуватиме. Але не треба сумувати. Дід козаком був, і помер як воїн. Забравши з собою ворога. Тож його душі легко тепер. Пам’ятаєш, як він казав, що немає кращої смерті для козака, як піти у засвіти, тримаючи за горло ворога.

— Так… А ще, що смерть не страшна. Страшно — як тебе ніхто не згадає.

— Ну от… А ми ж ніколи його не забудемо.

— Це правда, — відказала тихо. — Ніколи…

— То й не хлюпай носом. Дивися веселіше… Ми з тобою ще ого-го як заживемо. А за діда свічку поставимо. Вічна йому пам’ять.

— Заживемо? — дівчина глипнула серйозно. — Ти певен? Я так не надто… Самі удвох в цілому світі…

— Ото знайшла чим журитися, — відмахнувся парубок. — З таких тарапатів вискочили. То й далі якось буде.

— А буде? Лячно мені… Світ такий великий… і геть чужий.

— Чому ні… — стенув плечима Андрій. — Згадай, як іудеї з Єгипту виходили. От у них справді лише невідомість попереду була. Але нічого, не пропали. Знайшли собі місце.

— Ото сказав… Вони сорок років собі місце шукали, — пирхнула дівчина. — Ти теж мене сорок років водити збираєшся?

— Хе-хе… — реготнув парубок. — Таке скажеш… Та ні, у нас з тобою коротша дорога. Тижнів три аби неквапом до Почаєва дістатися. Там кілька день перебудемо. Може, ще одного коня купимо. А потім, ніде не спиняючись — в Умань. Тож, міркую, ще до Петрівки побачиш тітку.

— А далі? — не вгавала дівчина.

— Ну а що далі? Ти у неї залишишся… а я, либонь, на Січ подамся.

— На Січ? — перепитала Іванка. — Мена саму покинеш?

— Чого ж одну? Ти у рідної тітки будеш. Уважай, як вдома… А мені що у чужих людей робити?

— Чей не прожене? Як я їй усе розповім.

— Може й не прожене, — погодився Андрій. — Але ти їй рідна, а я хто? Не хочу нахлібником бути.  

— А на Низу краще? Там ти теж чужим будеш.

— Але не приймаком… Подамся у новики. Рік-другий науку козацьку вивчатиму. А там, глядиш, і у похід якийсь візьмуть. Вцілію — повернуся зі здобиччю. Тоді можна і в Умань. У полк записатися. Бо вже не жовтодзьобом буду, а козаком. І не голодранцем… Куплю собі якусь хатинку. До тебе посватаюся… Якщо до того часу заміж не вискочиш, — говорив з усмішкою, проте очі зовсім не сміялися.

— Пфе… — пирхнула дівчина. — Ото вигадав… Та нехай йому грець з отим заміжжям. Я ніколи заміж не виду.

— Це ти зараз так кажеш, бо на Жельського злишся, — відказав парубок. — А як трохи часу мине, та серденько тьохне — і незчуєшся, як під вінцем стоятимеш.

— Тьху на тебе! — тицьнула Іванка товариша кулачком під ребра. — Чого ти до мене з тим заміжжям вчепився.

— Бо то звикла річ… — потис плечима парубок. — Що дівка має заміж йти.

— Не конче, — не поступилася Іванка. — Можна і без чоловіка прожити.

— Якби усі так міркували, то людей би на світі не стало… Так що не мели дурниць. Прийде твій час — закохаєшся і…

— То не дурниці! — скинулася дівчина. — Щоб я в когось закохалася, знаєш яким він має бути? Добрим як батько, мудрим — як дід Охрім! І гарним, як… — Іванка зачепилася поглядом за товариша, затнулася і мимохіть почервоніла. — Та ну тебе до біса! Причепився, як сльота до плота… — роззявила рота аби додати щось дошкульне, але не встигла.

— Тссс… — обірвав її Андрій. — Коні вухами стрижуть. Чують когось…

Але вже й сам почув. Попереду, за скрутом дороги, ще не видимі крізь кущі та дерева, були люди. Бо такий характерний гомін міг зчинити лише великий гурт. Але гомін спокійний, розмірений, не тривожний.

— Зачекай тут, я гляну…

— От іще… — не скорилася наказові панночка. — Не передавай куті меду. Уся небезпека позад нас. Погоні остерігатися треба, а попереду — хто нас знає? Їдуть собі два парубки кудись, то й мара з ними. Ніхто й не почухається. А от як надмірну насторогу виказуватимемо, то може хтось і зацікавиться: що ми за одні.

— Теж вірно, — мусив визнати слушність її слів Андрій. — Тоді їдемо далі. Але, якби раптом щось — шмагай коня і втікай. На мене не зважай.