Розділ 12

Коли Іванка з Андрієм повернулися на висілки, небосхил уже сірів, зорі розтанули, але до ранку ще залишалося трохи часу. Небо на сході поволі набирало рожевих барв, але сонце ще не визирнуло — саме та коротка мить, коли ніч уже відступила, а день до праці ще не квапився. Повітря було прохолодне, чисте, аж дзижчало. З запахом вогких трав, з нотками гіркуватого диму, що поволі спливав по солом’яній стрісі з димаря Одарчиної хати.

Трава поперед хати рясно взялася росою. Край Одарчиного городу білів туман — не густий, рідкий, крізь нього вже проступали кущі смородини й похилений тин. Десь за садком, у ближчих сусідів, мекнула коза, і знову стало тихо.

Одарка поралася біля печі. Як і кожного ранку. Така жіноча доля, і ніщо не може змінити це споконвічне дійство, хіба що смерть. Коли молодята увійшли, мигцем озирнулася і кивнула.

Зодягнена була у старий, запраний очіпок і полотняну сорочку з засуканими рукавами. Руки в борошні — тісто саме місила. Рухалася швидко, звично, не задумуючись. Так працюють люди, яким ніколи журитися, навіть коли на душі важко.

— Складайте усе онде, на скрині, та й сідайте до…  — хотіла за звичкою запросити до столу, але згадала, що нині він не для трапези, зайнятий. — На двір ідіть… Під повітку. Я усе винесу. Зголодніли, либонь?

Піч уже встигла добре натопитися. У хаті стояло сухе тепло, пахло житнім тістом, гарячою глиною і димом, що в’ївся у стіни за довгі роки. Усе тут було меншим, нижчим і простішим, ніж у батьківській хаті, у Вишнівчику: низька стеля, вузькі вікна, темна від літ лава попід стіною.

І чомусь саме це зараз заспокоювало. Наче тут, серед простих і звичних речей, Жельський, погоня і вся вчорашня ніч лишилися трохи далі.

— Давай, я допоможу, — запропонувала Іванка.

— Не треба, панночко… — відказала молодиця. — Перед вами далека дорога, то ж відпочинь трохи. Поки є можливість і дрібка часу.

Іванка не стала сперечатися, мовчки поклала вслід за Андрієм усе принесене на скриню. Лиш гаманець затримала у руці. Так і вийшла надвір, тримаючи його наперед себе. Наче там не гроші були, а жар. Бо раптом зрозуміла — це все, що залишилося від минулого життя. У неї була мати, батько… дід Охрім. А тепер залишилася лише жменя монет. І від тих думок гаманець наче свинцем наповнився. Ледь не впустила.

— Гей, ти чого? — турботливо підхопив дівчину під руку Андрій. — Що з тобою? Ну ж бо… Усе гаразд. Не переймайся так. Ми впораємося.

Е, ні… Не сама вона. У неї є ще Андрій. А, значить, не сирота. І майбутнє не таке безпросвітне, як видається. Вона ще поборсається.

Вона глянула на нього збоку. Сорочка пом’ята, на рукаві засохла чужа кров, під очима тінь від безсонної ночі. А він усе одно намагався всміхатися, ніби нічого страшного не сталося.

Так, тримаючись за руки, зайшли під повітку. Повсідалися до столу. Стільниця була вогкою і потемнілою від ранкового туману, і гаптований сріблом гаманець був на ній як щось чужорідне, зайве.

Остап підійшов, узяв гаманець. Без поспіху розв’язав, потрусив злегка, а потім висипав гроші на стіл. Срібло та золото з дзенькотом розкотилося плямами світла по темному дереву. Здебільшого — золоті дукати. Срібних талерів лише з десяток. Все ж то не ярмаркові гроші, на лиху годину відкладалося роками.

— Не зле, — промовив. — Якщо не смітити грошима, то надовго стане. І на дорогу, і на новому місці обжитися. Скажи дякую батькові. Подбав…

Іванка лиш носом шморгнула. Згадка про батька була гіркою. Як зайва дрібка солі в страві. Дивилася на ті монети без радості. Ще вчора вони означали достаток, упевненість, батькову силу. Сьогодні — дорогу, втечу і чужі корчми.

Одарка тим часом поставила на стіл глек з молоком, полумисок свіжовідтисненого сиру, щедро политого сметаною і половину хлібини. Молоко свіже, щойно видоєне, ще тримало тепло. Сметана на сирі блищала густо, з жовтуватим відтінком. Хліб Одарка нарізала великими скибками — не по-панськи тонко, а як для своїх.

— Їжте, — сказала. — Гостей не чекала, то ж більше нічого нема. Але я вже замісила тісто, то ж за яку годину напечу вам паляниць у дорогу.

Іванка взяла ложку, але їсти не змогла — лише надпила молока. Зате Андрій собі не шкодував, наминав, аж за вухами лящало. Їв жадібно, по-чоловічому, не дуже зважаючи на пристойність. Видно було — втомився і зголоднів так, що не до манер. Іванка дивилася на нього і раптом подумала, що від учора він ніби став старшим.

А Андрій їв, майже не відчуваючи смаку. Голод після безсонної ночі та бійки взяв своє, тіло вимагало їжі, але думки парубка були далеко.

Коли вони з Остапом їхали до Чорного Осколу, рятувати Іванку, усе здавалося простим. Є пан Жельський — ворог, Іванка — у біді. Викрасти, визволити… а там уже як Бог дасть. Він тоді навіть не пробував думати: що далі? Не хотів. Бо якби почав — міг би й розгубитися.

Тепер часу на це вистачало.

Їм вдалося — втекли. Жельський лишився ні з чим, а Іванка сиділа поруч — вільна, загорнута у стару свитку поверх дорогої керсетки, з розтріпаною косою і втомленими очима.

Тільки от що тепер із цим робити?

Раніше все мало своє місце. Пан сотник — господар. Дід Охрім — старший. Іванка — панночка, за якою він ходив мало не з дитинства, то сварячись, то сміючись, то отримуючи лозиною від старого козака за те, що піддавався їй на шаблях.