Розділ 11

Стемніло раптово, мовби хтось важкою долонею накрив світ. Ще хвилину тому над маєтком Жельського блукав оманливий присмерк, а вже за мить ніч упала густо й невідворотно, поглинаючи дерева, кущі, доріжки, людей і саму садибу. У глибині парку глухо озвався пугач — сумно, так, ніби віщував лихо, від якого не втечеш ні пішки, ні верхи. А, може, просто гукав товариства.

Андрій з Остапом виринули з темряви, мов тіні. Йшли мовчки, кожен крок вивіряючи, кожен подих стримуючи. Остап, кремезний і важкий на ходу, раз у раз спинявся, прислухаючись, а Андрій — худорлявий, пружний — ковзав уперед легко, мов кіт.

Маєток ще не спав. Подвір’ям снували сторожа та слуги: хтось тягнув відра, хтось замикав комори, хтось, крадькома озираючись, пробирався до кухні — сподіваючись розжитися там зайвим окрайцем хліба, а як пощастить, той чогось смачнішого поцупити. Господар не морив пахолків голодом, але й надміру щедрим теж не був. Тож не гріх про себе самому подбати, якщо є нагода.

У вікнах палацу горіло світло, пан не шкодував свічок, гардини коливалися від нічного протягу, а на шибках тремтіли невиразні тіні. Та серед усього того руху Остап з Андрієм пробралися непоміченими — кущами, ховаючись за стовбурами старих акацій та постаментами статуй, що бачили на своєму віку і не таке.

— У багатого, — прошепотів Остап, — слуг повно, а ладу — як у шинку після ярмарку. Узяти бочку на плечі чи кошик у руки — і йди сміло. Ніхто й голови у твій бік не поверне.

Андрій не відповів. Йому зараз було не до слів. Тривога за кохану так стискала серце, що аж млосно у грудях робилося.

Вони обійшли палац із боку, де кам’яні стіни виходили у глуху частину парку, а балкон другого поверху нависав над кущами жасмину, важкого від нічного цвіту. Там були відчинені двері, а значить, можливість потрапити усередину, не здіймаючи зайвого шуму.

Андрій ухопився за виступ кладки, Остап підсадив — і вже за мить парубок присів на балконі, притискаючись плечем до холодного каменю. Усе зробив так хутко і спритно, що ніхто його не запримітив.

Хотів було увійти в будинок і… завмер.

У кімнаті, було двоє. Іванка та старий Жельський. Пан Кшиштоф, тримаючи дівчину за руку, щось говорив палко, при тім облесливо посміхаючись, а дівчина... Андрій аж зубами заскреготів… уважно слухала його і навіть не робила спроби звільнити руку. Більше того, вона геть неочікувано посміхнулася у відповідь і промурмотіла кицькою:

— Пан Кшиштоф так цікаво розповідає… Я аж заслухалася.

— То, може, крапельку вина, моя королівно? — ще радісніше заусміхався старий.

— Чом би й ні? — потисла плечима Іванка. — Ви дозволите мені налити? Не кликати ж слуг… Не хочу, щоб вони нам заважали.

— О, з твоїх чарівних ручок, навіть оцет видасться божественним нектаром, — старий геть розчервонівся і аж спітнів від надміру почуттів.

— Пан Кшиштоф такий галантний кавалер… — мурмотіла далі дівчина, беручи зі стола велику пляшку з темного скла. — Мені аж ніяково вас слухати.

— Жодного конфузу, моя королівно… — підійшов ближче Жельський. — Ми ж уже майже одружені. То чого наречена має соромитися майбутнього чоловіка?

— Кобила тобі наречена! — геть неочікувано, з погано тамованою злістю в голосі, вигукнула Іванка і що сили зацідила старому пляшкою по голові. Товсте скло навіть не тріснуло, але дідуганові вистачило. Він зойкнув, похитнувся і впав лантухом на підлогу. Пляшка випала з рук дівчини, і вино розлилося по підлозі темною калюжею, схожою на кров.

— Не дочекаєшся, псявіро… — видихнула вона. — Щоб тебе чорти у пеклі мордували. Ач який… любові йому захотілося. Пси б тобі писок лизали…

З тими словами вона кинулася до дверей балкона і зойкнула, коли із темряви їй назустріч виступив Андрій.

— Іванко. Тихо. Не галасуй. Це я.

Дівчина на мить завмерла, а потім кинулася парубкові на груди.

— Я знала, — прошепотіла. — Знала, що ти прийдеш, якщо живий. Що не залишиш мене. Але… думала, що вас із дідом убили.

— Діда, на жаль… А мене ось ні… — нескладно відказав Андрій. Але часу на слова не було. Хто зна, коли старий отямиться. Може до ранку так пролежати, а може за мить… І тоді всіх слуг підніме. Андрій допоміг дівчині перелізти через перила, обережно спустив униз, де її перейняв Остап. Із кімнати долинув глухий стогін — Жельський ворушився. Ну то й добре, значить, не взяла гріх на душу. Сплюнув у його бік і зграбно сплигнув униз.

— Що там? — коротко спитав козак.

— Довго розповідати, — відказав Андрій, беручи дівчину за руку і ведучи за собою. — Давай заберемся звідси подалі, тоді й побалакаємо.

— Годиться, — кивнув Остап і нагінці побіг за молодятами.

До розмови вернулися аж як маєток Жельських цілковито злився з темрявою нічного неба.

— Зле, — заклопотано промовив старий козарлюга, вислухавши розповідь Андрія. Іванка не хотіла говорити, набурмосено відмовчувалася. Видать, усе ще переживала прожите. — Кшиштоф такої образи не подарує. Як лиш отямиться, усіх у погоню відправить. А що багатій — то людей найме по всіх сусідах, опріч своїх гайдуків. І обкладуть вас з усіх боків, як вовка. Пересидіти треба. З тиждень… У мене. Поки все вляжеться.