Розділ 10

Розділ 10

Усе відбувалося наче уві сні. Коли ти можеш лише оглядати події, але не в змозі навіть пальцем поворухнути.

Стривожено і водночас захоплено спостерігаючи за двобієм, Іванка не помітила як посіпаки пана Жельського поволі стиснули коло, начебто теж хотіли подивитися зблизька на поєдинок. Андрійко вів смертельний бій так впевнено уміло, що вона лишень кулачки стискала. А коли названий брат, уже перемігший бороданя, впав від підступного удару по потилиці, змогла лиш зойкнути. У грудях стало тісно, ніби повітря раптом поменшало. Вона вдихнула — і не відчула, що вдихнула. Пальці самі зімкнулися в кулаки, так, що нігті вп’ялися в долоні. Хотіла кинутися до нього, але не змогла — тіло чомусь не послухалося. Немов задерев’яніла уся. Дивилася лишень, як парубок осідає на землю. І навіть коли загриміли постріли, уже потім збагнула, що то вистрілив дід Охрім, все ще не позбулася дивного заціпеніння. Лишень як старий раптом схопився за сорочку на грудях, що стала наливатися червоним, а потім похилився коневі на шию, змогла отямитися. Сягнула по пістоля, навіть витягнула з кобури, але навіть прицілитися ні в кого не встигла. Цвьохнув нагай, і невидима сила вирвала пістоль з руки.

— Но, но… не бешкетуй панночко… — без погрози у голосі, а як говорять до неслухняних дітей, промовив один з пахолків Жельського. Схоже, старший поміж усіма, бо зодягнений найбагатше. — Нам лиш наказано привезти тебе до пана, а як делікатно ми це зробимо — твоя воля. Зробиш ласку і сама з нами поїдеш — добре. Комизитимешся — повезу як лантух, поперек кінського хребта.

— Яким правом?! — вигукнула люто Іванка, бо хоч і настрашилася та гордість козачки не дозволила виказати слабкість.

— Правом сильного, моя панно, — зобразив насмішкуватий уклін пахолок. Говорив рівно, не підвищуючи голосу. І від того звучало переконливіше, ніж якби кричав. — То що скажеш?

— Напад на шляхтянку! За те будеш висіти на шибениці! — спробувала дівчина ще раз.

— О ні, — відмахнувся той. — Я лиш виконую наказ свого пана. А решта — не мого розуму справа. От зустрінешся з паном Кшиштофом, йому своє невдоволення і виказуй. То який панночка вибір робить? Їде добровільно чи… — пахолок продемонстрував мотузку.

— Поїхали, — пирхнула гордовито Іванка, кинула погляд на непорушних Андрія та діда Охріма. — Але спершу мої люди… Я маю знати, що з ними?

— Старому вже зі святими упокій, — відказав пахолок Жельського. — Сам винен… Нічого було за мушкета хапатися. Устима он вбив ні за що. А хлопчиськові нічого не буде. Полежить трохи та й отямиться. Поїхали… Не примушуй себе просити. Пан не любить чекати… А коли пан сердиться, усі плачуть. Я не маю бажання на своїй спині його невдоволення відчути.

— Але ж ми не можемо їх отак покинути…

— Ми й не покидаємо… Карпо, Василю… залишіться. Знаєте що робити. Кос, Віхура — пильнувати панночку, як зіницю в оці… — а тоді зробив жест у бік помістя. — Прошу, моя панно. Чи дорогу вказати?

Замість відповіді Іванка лиш стиснула колінами кінські боки, посилаючи Вихора вперед. І тільки той зрушив з місця, як двоє пахолків мовчки рушили слідом, тримаючись так близько, зо чути було як від них тхне сумішшю часника і тютюну. Іншим разом Іванка, може, обурилася б, але зараз думки дівчини витали деінде.

Дід Охрім — мертвий… Андрійко — поранений. Її силоміць везуть до Жельського… І немає у світі більше нікого, хто б заступився, оберіг сирітку від наруги.

Вихор ішов рівно, без нагону, тримаючи крок. Іванка лише торкалася повода — не стягувала, не підганяла. Вона дивилася вперед, але неуважно. Погляд тримався на дорозі, а думка ходила іншим колом.

Чорний Оскіл лишився збоку. Темна смуга садів, стріхи, що визирали поміж деревами. Звідси воно виглядало спокійним і тихим.

Дорога взяла праворуч і потягла вгору. Підйом відчувався поступово: спершу лише трохи важче дихав кінь, потім крок став коротшим, рівнішим. Іванка цього не відзначала — тіло само підлаштовувалося, як завжди на підйомі.

Коли виїхали на гребінь, панський двір відкрився весь, ніби виставлений напоказ.

Високий, двоповерховий, чистовибілений будинок, вигулькував із зеленої та рожевої піни квітучого саду... На даху гордовито стримів вирізаний з бляхи і помальований на срібно півень. Оскільки вітру не було, флюгер завмер непорушно, бундючно поглядаючи згори вниз, як справжній господар.... Стіни рівні, свіжо підмазані, без тріщин і патьоків. Вікна великі, у кілька рядів, із темними рамами, що чітко різали світлу площину стін. Дах крутий, важкий, укритий темною гонтою.

Навколо будинку розростався сад. Дерева стояли густо, ще в цвіту. Крони торкалися одна одної, і з-поміж них вигулькували стіни, то тут, то там, ніби сам будинок ховався в тому цвіті, а не стояв посеред нього.

Перед будинком двір. З одного боку — стайні, довгі, з відкритими дверима; видно було темні проходи всередині, де стояли коні. З другого — комори й повітки. Далі, трохи осторонь, — клуні, більші, під такими ж крутими дахами.

Погляд дівчини байдуже ковзнув по даху, по світлих стінах, по двору. Перед очима вперто стояло інше. Як Андрій, ще мить тому на ногах, раптом осів після удару. І як дід Охрім схилився на коня, ніби втомився.

Вона не відганяла цих образів. Вони поверталися самі, раз за разом.

За тими невеселими думками і не зчулася як у Чорний Оскіл потрапила. Не роздивлялася навколо, не цікавилася що тут у сусідів та як. Почула лиш краєм вуха, що пана немає вдома, поїхав кудись і буде лише увечері. Потім йшла за служницею, котра запровадила її у якусь кімнату на другому поверсі.

Стіни затягнуті гобеленами від підлоги до стелі. Не по одному на стіну, а суцільно — важка тканина, насичені барви, сцени полювання і боїв. Коні, пси, люди в латах — усе в русі, густо виткане, без порожніх місць. Між ними — портрети у широких різьблених рамах із позолотою: чоловіки в кунтушах, при шаблях, жінки в коштовних сукнях, із перлами на шиях. Рами блищали, ніби їх щойно протерли.