Розділ 9

Здавалося б скільки там до того Гайового. За гарної днини та при хорошому гуморі, менш як за годину дочимчикував би, поспівуючи по дорозі. Але зараз, коли рясно всіяне зорями небо ні-ні, та й починало крутитися навколо, геть чисто, як карусель на ярмарку в Кам’янці, а місяць — то виринав попереду, то, раптом, плигав, наче заєць, убік, і тоді Андрій ледь утримувався на ногах, що робилися немов ватяні і норовили підломитися в колінах. Тож до околиці Гайового дістався лиш на світанку. Зате схід не треба було шукати, бо рожевіючий окраєць неба сам вказував потрібний напрямок.

В голові гуділо геть як на тому ярмарку, в очах темніло все частіше, але парубок, стиснувши зуби, все ж добрів до крайньої хати, а там таки не втримався на ногах і сповз під тин, важко привалившись до нього плечима.

— Я лиш хвильку перепочину, — пробурмотів сам до себе. — Однак ще всі сплять… Лише хвильку… — і не зчувся, як зімлів.

— Отакої! — привів парубка до тями здивований голос. — Гей, ти що за один будеш? П’яний чи що? Чого під моїм плотом, як у себе вдома розвалився?

Андрій осоловіло покрутив головою, і від того руху в потилицю знову так штрикнуло, що парубок не стримав стогону.

— Егей, та ти весь у крові… — здивування в голосі змінилося стурбованістю. — Хто це тебе так приголубив, друже? Котрийсь батько з донькою у стодолі застав? Чи чоловік невчасно нагодився? А нічого до чужих молодиць швендяти… Воно, звісно, діло молоде… але ж зопалу, під гарячу руку, і прибити можуть. Бо не годиться на чуже писок роззявляти… Про це навіть у Святому письмі сказано. Чи ну його оте письмо, як у штанях свербить?

— То гайдамаки… Жельського… — Андрій зібрався з силами і спромігся відповісти. 

— Гайдамаки? — тінь впала на парубка, а перед очима виникла приземкувата, широкоплеча постать. — А ти не конокрад часом? Га? За що ж це вони тебе на квасне яблуко збили? Он, ледве дихаєш…

— Вони Іванку вкрали… — видобув з себе парубок. — І діда… діда Охріма… — договорити не зміг. Бо хоч смерть старого була на руках панських посіпак, все ж саме він вкоротив дідові віку.

— Шо? — здивування вернулося в голос незнайомця. — Якого ще Охріма… Стривай. Ти сам звідки будеш?

— З Вишнівчика я… Андрій Перепічка…

Короткий відпочинок пішов на користь, то ж парубок з кожною хвилиною почувався все краще. До нормального стану, звісно, було ще далеченько, але говорити ставало дедалі легше. Та й перед очима вже не пливло і не двоїлося. Тож зумів нарешті роздивитися співрозмовника. То був кремезний дядько, років під п’ятдесят. І, судячи з довгого, сивого оселедця — не гречкосій, козацького стану.

— Перепічка? — перепитав той. — З Вишнівчика? То ти мав би знати Тараса Перепічку. Котрий із Завадівки… Такий опецькуватий, клишоногий… Десь мого віку.

— Тарасом мого батька звали… — дещо розгублено відказав Андрій. — Але він ніколи не був товстуном… Високий, ставний…

— Згода… То я так… перевіряв, — промовив незнайомець. — То ти, виходить, Тарасів син… Гм… А у Гайовому що робиш? Взагалі, як? Говорити можеш? Бачу, рана добряча… Замалим не розвалили голову.

— Можу… — кивнув Андрій і знову засичав від болю. — Тільки паморочиться ще перед очима і в горлі геть пересохло. Води б мені… А сюди я прийшов тому, що Кулинича Остапа шукаю. Знаєш такого?

— Он як? Тоді вставай… — простяг чоловік хлопцеві руку. — Вважай, знайшов. Я — Остап. Ходімо на подвір’я… Там і нап’єшся, і побалакаємо до ладу… Та й рану огляну. Йти можеш?

Уже навчений досвідом, Андрій стримався від кивання, а лиш прийняв руку Кулинича і з його допомогою підвівся на ноги. Проте чоловік не обмежився цим, обхопив парубка за стан і поволеньки повів до хати. Там, всадовив на призьбі і цитькнув на здоровезного, кудлатого пса, що попхався було обнюхувати гостя.

— Не руш, свій, — а тоді додав. — Постривай хвильку, хлопче, я хутко.

Обернувся й справді швиденько. Андрій лише встиг зручніше вмоститися і таки дати псиську себе обнюхати, як господар вже повернувся з великим горням, наповненим прохолодним узваром, у котрому відчувався присмак меду, м’яти і ще цілої купи різнотрав’я. Правда, що саме пив, парубок зрозумів лиш як губами заплямкав, зробивши останній ковток. Рідина влилася у спрагле горло, як вода у щебінь.

— Ще? — запитав Остап.

Андрій мимохіть кивнув і біль вперше не нагадав про себе, а в очах, нарешті, остаточно розвиднілося. Тож друге горня уже пив без поспіху, смакуючи.

— Дякую… Я наче на світ народився.

— Нема за що… То моя Марічка заварює якісь травки. Так що і бадьорить, і сили додає. А на похмілля — як нектар. От я й подумав, що яка різниця від чого голова тріщить. Радий, що допомогло. А тепер — похилися, буду рану оглядати. Ну і розповідай… Чого час марнувати?

— Добре… — Андрій сперся ліктями на коліна і подався уперед. — Як я вже казав. На нас напали пахолки пана Жельського.

— На кого «на вас»?

— На мене, діда Охріма і Іванку — доньку сотника Вишні.

— Ого… І з якого дива? Вишня і Жельський наче ніколи не ворогували?

— Жельський хоче одружитися на Іванці…