Розділ 8

— Що за псяча мама? — пробурмотів дід Охрім, прикладаючи долоню дашком, бо сонце було просто над головою і добряче сліпило. Та й зір, чого там, вже не той що колись. — Гов, дітки. Ану, не випихайтеся, тримайтеся поруч. І, про всяк випадок, готуйтеся до втечі. Щось мені не подобається така гостинність… На людоловів не схожі, але мара їх знає. Не доведи Господь, на харцизів наскочили.

Потім сягнув до притороченого до сідла чохла і видобув з нього мушкет. Розумів, що супроти доброю дюжини нічого сам не вдіє, та все ж зі зброєю в руках було бодай трохи спокійніше.

А незнайомці тим часом доскочили ближче і неквапливо взяли їх у коло.

— Хто такі будете? — озвався один з них. На відміну від козацького звичаю, бородатий, як кацап. — Що робите в землях нашого пана? — решта лиш мовчки приглядалася. Але недобро, як вовк на здобич.

— Це ж якого? — задиркувато відказав Андрій.

— Його вельможності пана Кшиштофа Жельського.

— А ви нічого не переплутали? — пирхнув парубок. — Землі пана Жельського починаються онде за тим пагорбом. А навіть якби й так було, як ти кажеш, то ми стоїмо на дорозі. А усі тракти належать короні і дозволяють вільний проїзд усім жителям, незалежно від стану. Тим паче, шляхтичам.

— Шляхтичам, — пирхнув насмішкувато бородань. — З тебе, шмаркачу, такий шляхтич, як з мого коня архієрей. Думаєш, як шаблю почепив, то вже й шляхтичом став? А у самого, либонь, одна пара чобіт, та й та лише про свята. Кажіть хутко, чиї ви слуги. З кого наш пан має віру взяти… за витолочене збіжжя?

Ніякого лану й близько не було, значить, незнайомець зумисне ображав юнака, аби спровокувати його. Та й що то за дурна балаканина про слуг? Нехай Андрія і його — старого ще можна за хлопів узяти, але ж що Іванка — панночка, то треба сліпим бути, аби не побачити. Ні, то не просто так той бородань язиком плеще, має щось лихе на умі, раз так одразу присікається. Про це Охрім саме хотів попередити свого вихованця, але не встиг… Андрій послав коня вперед, наїжджаючи на бородача і запально вигукнув:

— Я — Андрій Перепічка! Названий син сотника Вишні! А ти сам ким будеш? Посіпака панський? То я тобі нагаєм поясню, як шляхтича зачіпати. А якщо — шляхтич, то виймай вацьпан шаблю і ставай до герцю. Бо таку образу можна лише кров’ю змити.

— Ну що ж, щеня, ти сам напросився… — лиховісно вишкірився бородач.

— Не хвалися на ярмарок йдучи, а з ярмарку їдучи… — пирхнув Андрій і зістрибнув з коня. Потім зробив кілька кроків убік, на вільне місце, зняв перев’язь, вийняв шаблю, а піхви відкинув убік.

— Ха-ха, — реготнув бородач, теж злазячи з коня. Робив це не так зграбно як парубок. Бо був значно масивнішим, важчим. Не опецькуватим, але з помітним животом. Видать, розпасся на панських харчах. — Ну, начувайся. Зараз дядько Федот навчить тебе старших поважати.

— Бачу, ти на язика гострий нівроку… — насмішкувато відказав Андрій. — То поголився б ним… якщо шабля тупа. Бо заріс уже по самі брови. Чи обличчя власного соромишся? Та нічого, зараз я тебе і пострижу, і поголю.

Цього бородач уже не стерпів. Прудко скинув кунтуш і жупан, залишившись лиш у сорочці. А тоді оголив шаблю і змахнув нею хрест-навхрест.

— Молися, щеня… прийшла твоя остання година. Хотів лиш провчити, а тепер — не подарую — вб’ю, — гаркнув люто і без попередження кинувся на Андрія.

Дарма, бо парубок чекав нападу.

Шаблі глухо стукнули одна об одну, мов дошки, а далі задзеленькотіли, сплітаючись у вихорі рублячих ударів.

Хоч то і був його перший справжній поєдинок, парубок не відчував жодного збентеження. Навпаки, бився завзято і спокійно. Наче на тренуванні. А що на нього зараз дивився не лише наставник, але й Іванка, то Андрій намагався показати усе, чому навчився.

Але і Федот не дарма поводився так зухвало, одразу було пізнати, що не вперше узяв шаблю до рук. Проте вже по кількох обмінах ударами стало зрозуміло, що парубок ні в чому йому не поступається. Бо хоч удари юнака були дещо слабші, так зате рухався він легше і швидше. А що голови не втрачав, то невдовзі зумів перетягти на себе малюнок бою, і вже не бородач наступав, примушуючи Андрія захищатися, а юнак викреслював пером шаблі хитрі візерунки, насідаючи на супротивника.

Шаблі дзвеніли уже хвилин п’ять, але ні один, ні другий ще не брали гору. Видно було, що Андрій більш вправніший, але Федот — досвідченіший. Зрозумівши, що не дасть ради з наскоку, бородань більше захищався, зберігаючи сили і очікуючи, коли парубок втомиться. Вирішивши покінчити з ним одним добрим ударом.

Однак і Андрій це розумів. Тож перестав настрибувати півнем, зменшив натиск і сам став думати, якби ухитритися нанести вирішальний удар. І тут пригадав, як легко справлявся з ним та Іванкою месьє Дам’єн, при чому — обома водночас. Усього лише розвертаючи плечима до сонця і пускаючи сонячні зайчики в очі.

Андрій не став задирати голову, у пошуках сонця, бо в шабельному бою досить лиш на мить втратити пильність, аби одразу позбутися голови. Утримуючи поглядом кінчик зброї ворога, він лиш трішки скосив зір додолу, шукаючи тінь. І уже по ній зорієнтувався куди слід рухатися.

Відволікаючи увагу Федота, парубок трішки пришвидшив темп бою, аби у того було менше часу на розмірковування, а тоді — маленькими кроками — став обходити його по колу, примушуючи повертатися у потрібний бік.