Розділ 7

— От і добре, — знову кивнув Никифор з недоброю посмішкою, підсовуючи ближче до себе миску з галушками, а очі його при цьому лиховісно зблиснули. Іванка, що подумки вже була у сідлі, не побачила того, а й помітила б — то не звернула б уваги. Люди в щасті, та й у тарапатах, рідко звертають увагу ще на щось окрім власних клопотів. А дарма… — От і молодчинка. Сама потім ще дякувати будеш. То якщо ми домовилися, скажу, пану Кшиштофу, щоб сватів засилав?

— Можна я ще трохи подумаю? — відвела очі дівчина, щоб не зрадити справжні думки.

— Думай… Тільки недовго. Хоч Жельський і відмовився від посагу, без весілля віддавати тебе не годиться. Бо ще люди подумають, що Вишні геть зубожіли, якщо навіть весільні столи накрити незугарні. А це справа не одного дня.

— Добре, дядьку…

Продовжуючи вдавати байдужість, неквапом доїла юшку, а потім, так само повагом, пішла до себе, перевдягтися на кінну прогулянку. А там уже не стримувалася, носилася по світлиці вихором, як на пожежу. Й кількох хвилин не минуло, як зодяглася в чисту спідню сорочку, з тонкого льняного полотна, потім — оксамитові турецькі шаровари. Не в спідниці ж у сідло лізти. Шаровари заправила в короткі, сап’янові чобітки, а закінчила костюм — чорною черкескою, розшитою срібним позументом з такими ж газирями на грудях. Бо, на відміну від решти каптанів та жупанів, черкеска дуже пасувала до масті її Вихора — вороного зі сріблястим хвостом та гривою. А яка дівчина чи молодиця не хоче покрасуватися, навіть якщо бачать її лише шуліки та ховрахи? І Андрійко…

Іванка давно примітила, з яким захватом дивиться на неї парубок, коли думає, що вона цього не бачить. Спершу лишень посміхалася, але цієї весни, коли ще в серці не оселився сум за батьком, дівчина якось раптом відчула, що їй приємні ті погляди. І що, упіймавши його, їй на якусь мить стає млосно в грудях і хочеться посміхатися. Угу, як дурень до плота. А от коли парубок довший час не звертає на неї уваги, бо заклопотаний чимось іншим, навпаки — робиться журно і хочеться сказати чи зробити щось прикре чи дошкульне.

Андрійко…

Дівчина вже вийшла з будинку попрямувала до стайні, але думати про парубка не переставала.

Ось уже понад два роки, як батько забрав осиротілого хлопця з бурси, сказавши, що годі йому шкільну лаву протирати. Писати та читати вміє, рахувати теж — то й досить. Священника з нього і так не буде, а щоб справжнім козаком стати, треба цілком іншу науку вивчати. І віддав його в опіку діда Охріма. Мовляв, старий січовик не один десяток новиків виховав, то й з тебе людину зробить. Як його школу пройдеш і добре слово почую, тоді і про службу поговоримо. Може, у свою сотню заберу. А волі захочеш — спакуємо черезсідельні торби і дорогу на Січ покажемо. Як то мовиться: вільному воля, спасенному — Рай. Але спершу вишкіл… І дідові велів різок не шкодувати, бо ж хто не знає, що наука не йде без бука, і жаліти спину учня, то лиш псувати.

Іванка, як оте все почула, то три дні не злізала батькові з голови, доки не випросила і собі таке ж навчання. Сотник відбрикувався, мовляв, не жіноча справа, краще вчися їсти варити та шити-вишивати, як матінка веліла, але не встояв, та й благословив: «Дідько з вами, робіть що хочете, тільки мені дайте святий спокій»

З того дня так і повелося на обійсті Вишень. Один день — Андрія з Іванкою ганяв дід Охрім і, виконуючи настанову сотника, не шкодував хльостких прутів з верболозу. Наступний — обидва переймали науку іноземних мов і шляхетного поводження від месьє Дам’єна. Француза, вчителя словесності та куртуазності.

Як месьє занесло з далекої Франції у таку глибоку провінцію, історія мовчить. Спливали лиш натяки на дуель у Кракові одного невідомого мушкетера з якимсь вельможею. Після якої вельможа помер, а месьє Дам’єн скористався з люб’язної пропозиції сотника Вишні, з котрим завів знайомство при облозі Дюнкерка, провести якийсь час у його маєтку. І хоч уся постава виказувала в месьє воїна, а не вчителя, з обов’язками наставника він справлявся доволі незле. Відчувалося, що цей молодий мужчина, ще не сягнувший сорокаріччя, в шляхетських залах та гостинних провів не менше часу, аніж у сідлі чи боях. А щоб заохотити учнів до занять, месьє Дам’єн, зрозумівши справжній характер юнака та дівчини, за успіхи у навчанні нагороджував їх… додатковими уроками фехтування. Шпагою ж, за оцінкою діда Охріма, француз володів відмінно. Тож Андрій з Іванкою буквально поглинали всі ті знання, які міг дати їм опальний мушкетер.

Тітка Одарка спершу поставилася до француза вороже, бурмочучи щось про лиса та курник, не дозволяючи тому й хвилини залишатися наодинці з ученицею, а спальню месьє відвела у найдальшому крилі будинку. Але вже через місяць, після того як Анрі Дам’єн став постійним гостем у однієї з молодих, бездітних удовиць на сусідньому хуторі, економка несподівано змінила гнів на милість і часом навіть жартувала та по-доброму підтрунювала над чужоземцем…    

На жаль, ці уроки теж закінчилися зі смертю батька. Уже наступного дня після похорон, після розмови з новим господарем Вишнівчика месьє Дам’єн зібрав речі, відкланявся і поїхав геть. Сказавши ще на прощання Іванці з Андрієм, що був радий знайомству, оцінив їх дружнє та прихильне ставлення до, по суті, чужої людини і, якщо комусь з них знадобиться допомога, то Ісаак Борух, господар шинку «Під Золотим Левом», що на Ринковій площі у Львові, завжди знатиме, де його знайти.

Чому Іванці саме зараз згадався месьє Дам’єн? Хто зна? Може тому, що вона примірялася до втечі, от і сплили в пам’яті слова француза, сказані на прощання: L'honneur est une qualité que l'on ne peut ni acheter ni vendre (фр., — Гідність це те, що не можна ні купити, ні продати). І якщо життя поставить перед вами вибір, завжди обирайте той шлях, котрий не нанесе урону честі.