Розділ 6

— Так у тім і річ, — знову взяв голос дід Охрім. — Причина проста: пан вирішив Іванку заміж видати…

— Нізащо, — писнула дівчина. — Я ні за кого не хочу.

Сказала й відразу глянула на Андрія, начебто той міг заперечити. Парубок мовчав, розглядаючи землю під ногами, і від того захотілося ще раз пояснити, що вона мала на думці. Не взагалі ні за кого й ніколи, а за того, кого вибере дядько. Проте Іванка вчасно схаменулася: ще почнуть розпитувати, за кого ж тоді хоче, а що вона відповість? Тож лише стиснула губи й відвернулася до Охріма.

Одарка забрала руки з їхніх плечей, підсунула дівчині ближче до затінку ослінчик, але та не сіла. Стояла, вперто виставивши підборіддя, готова сперечатися з кожним, хто почне доводити, що дядька треба слухати. Одарка нічого подібного не сказала. Прикрила долонею очі від сонця, поглянула на старого й чекала, що той говоритиме далі.

— Знаючи мерзенну натуру Никифора, — задумливо промовив Охрім, — не здивуюся, як вибере якогось старигана. Аби лишень дівку без посагу взяв. Он, хоч сусіда нашого. Пана Жельського.

— Угу… — насупилася Іванка. — Він ще до батька приступав… як ми у Старокостянтинові були. А з самого порох сиплеться…

— Тю, — сплеснула руками Одарка. — Та ж йому, либонь, уже шостий десяток? На яку псячу маму йому молода дівка знадобилася?

— Отож…

— Ліжко гріти, — відмахнувся Охрім, мовляв, не про те мова. — То не наш клопіт. Іванка не перша й не остання, що з-під вінця втекти хоче. Питання в іншому: куди їм бігти?

Від тих слів дівчина нарешті трохи заспокоїлася. Принаймні ніхто не збирався відсилати її додому, наказавши не вигадувати дурниць. Вона сіла на краєчок ослінчика, поклала руки на коліна й почала слухати. Андрій залишився стояти поруч, притулившись плечем до стіни. Сонце било йому просто в обличчя, але він, здавалося, того не помічав.

— Були б наші дітки обидва парубками, я б зараз їм дорогу на Січ розтлумачив, — повів далі дід. — Якнайкоротшу… Але ж не Іванці. Дівкам та молодицям до Коша зась. За те, що жінку туди приведеш, можна й головою накласти.

— А як не знатимуть, що я дівчина? — відразу озвалася вона.

Охрім глянув на неї так, що Іванка ще до відповіді зрозуміла: думка йому не сподобалася.

— То ти збираєшся там увесь вік від людей ховатися?

— Чого увесь вік? Поки що…

— А що потім?

Дівчина знизала плечима. Про те, що буде потім, вона справді не подумала. Уявляла собі дорогу, браму, козаків, котрі навіть не поглянуть уважніше на молодого джуру, якщо поруч стоятиме Охрім. А от як жити далі, куди подітися ввечері, як щодня бути серед людей і весь час пильнувати себе, — до цього її думки ще не дійшли. Старий помітив вагання й уже спокійніше додав:

— Тобі ж треба притулок знайти, а не новий клопіт на свою голову. Щоб і виспатися могла, і з-за кожного рогу не озиралася.

— То де ж?

— Ото й думаю. У монастир хіба податися? Я чув, на Волині, в Корці, є дівоча обитель… Не близький світ, але зате там ніхто тебе відразу шукати не стане. Побудеш рік-другий білицею, а там, якщо серце не зм’якне, і в сестри пострижешся. Андрій супроводить… А вже як передасть тебе святим сестрам, сам і на Січ гайне. Кругаля добрячого дати доведеться, але ж ти не покинеш Іванку саму, правда?

Андрій кивнув, ще не встигнувши відповісти.

— Я не хочу в монастир! — аж зойкнула дівчина й стусонула його. — Ви чого, діду? З глузду з’їхали? Який ще монастир? Ото вигадали!

Парубок потер бік і відсунувся від стіни.

— Та я ж не про монастир…

— А чого киваєш?

— Що саму тебе не покину.

Іванка відкрила рота, але готової відповіді не знайшла. Відвернулася до Одарки, яка саме ховала усмішку, і насупилася ще дужче. Тут вирішується її життя, а вони ще й сміються. Щоправда, Андрій зовсім не сміявся, лише дивився на неї з тим терплячим виразом, який іноді дратував більше за будь-яке кепкування.

— Ні? Не хочеш? Ну, тоді я вже й не знаю, що вам порадити… — розвів руками старий.

— Чого ж одразу постригатися? — озвалася Одарка. — Наче вже світ клином зійшовся.

Вона взяла з-під стіни ще один ослінчик, поставила поруч і кивнула Андрієві, щоб сідав. Охрім умостився на призьбі, сперся ліктями на коліна й почав повільно розминати пальці. Говорити стоячи було незручно, а розмова, видно, мала затягтися. Іванка посунулася трохи, даючи парубкові більше місця, але очей на нього поки що не звела.

— Я думаю, в Умань їм треба. До тітки Марії… — промовила замислено Одарка. — Там хоч рідня. Не прожене ж Марія рідну кров.

— Якої ще тітки? — перепитала Іванка, котра вперше почула, що має рідню в Умані.

Одарка подивилася на неї з таким здивуванням, наче та заявила, що не знає власного імені. Потім потерла щоку, замислилася й кивнула сама до себе. Певне, щойно збагнула, скільки років минуло відтоді, як про ту рідню говорили в домі вголос. Іванка тим часом чекала, дедалі більше дивуючись. Виходить, десь живе мамина сестра, а вона навіть імені її досі не знала.

— Молодша сестра твоєї матері, — пояснила Одарка. — Вона заміж вийшла, як ти лиш народитися мала. За зброяра місцевого… Семена Кандибу. А згодом вони виїхали на Уманщину. Там майстрів заохочували оселятися, податями обіцяли попервах не обтяжувати, тож багато хто вирішив щастя спробувати. Особливо ті підмайстри, що не могли назбирати на вступ до цеху.

— То він не майстер був? — спитав Андрій.

— Руками — майстер, — відказала Одарка. — А своїм господарством ще не розжився. Працював на чужого, зароблене відкладав, усе сподівався, що от-от вистачить. То залізо треба купити, то інструмент, то за приміщення заплатити… Сам знаєш: поки чужим користуєшся, добре здається. А як своє заводити, то куди не повернися — скрізь гроші треба.

Охрім кивнув, ніби пригадав когось, хто мав такі самі клопоти. Андрій теж слухав уважно. Зброяр був йому зрозуміліший за невідому тітку: чоловік із ремеслом, майстернею, певним місцем у місті. До такого вже можна їхати й розпитувати про роботу, а не тільки проситися на поріг із порожніми руками.