Розділ 6

— Так у тім і річ, — знову взяв голос дід Охрім. — Причина проста: пан вирішив Іванку заміж видати…

— Нізащо, — писнула дівчина. — Я ні за кого не хочу.

— Знаючи мерзенну натуру Никифора, — задумливо промовив Охрім, — не здивуюся, як вибере якогось старигана. Аби лишень дівку без посагу взяв. Он, хоч сусіда нашого. Пана Жельського.

— Угу… — насупилася дівчина. — Він ще до батька приступав… як ми у Старокостянтинові були. А з самого порох сиплеться…

— Тю, — сплеснула руками Одарка. — Та ж йому, либонь, уже шостий десяток? На яку псячу маму йому молода дівка знадобилася?

— Отож…

— Ліжко гріти, — відмахнувся Охрім, мовляв, не про те мова. — То не наш клопіт. Іванка не перша і не остання, що з-під вінця втекти хоче. Питання в іншому: куди їм бігти? Були б наші дітки обидва парубками — я б зараз їм дорогу на Січ розтлумачив. Якнайкоротшу… Але ж не Іванці. Дівкам та молодицям до Кошу зась. За всі часи, відколи Січ стоїть, жодна спідниця через її браму не пройшла. Навіть у передмістя не пускають. Під страхом смертної кари заборонено. А де їй іще притулку шукати, ніяк не допетраю. У монастир хіба податися? Я чув, у Чернігові є один, дуже пристойний. Свято-Успенський… Не близький світ, зо п’ятсот верст буде… Але зате там ніхто її шукати не стане. Побуде рік-другий білицею, а там, якщо серце не зм’якне — і у сестри пострижеться. Андрій супроводить… А вже, як передасть її святим сестрам, сам і на Січ гайне. Кругаля добрячого дати доведеться, але ж ти не покинеш Іванку саму, правда?

— Я не хочу в монастир! — аж зойкнула дівчина і стусонула парубка, що лиш кивнув мовчки. — Ви чого, діду? З глузду з’їхали? Який ще монастир? Ото вигадали!

— Ні? Не хочеш? Ну, тоді я вже й не знаю, що вам порадити… — розвів руками старий.

— Я думаю, в Умань їм треба. До тітки Марії… — промовила замислено Одарка. — І дорога ближча, чи не в половину, і не прожене Олена ж рідну кров.

— Якої ще тітки? — перепитала Іванка, котра перший раз почула, що має рідню в Умані.

— Молодша сестра твоєї матері, — пояснила Одарка. — Вона заміж вийшла, як ти лиш народитися мала. За зброяра місцевого… Семена Кандибу. І вони майже одразу по весіллі і виїхали. Тоді Уманський староста, для заохочення, пообіцяв зброярам відмінити на десять років усі податі, то ж багато хто вирішив щастя спробувати. Особливо ті підмайстри, що не могли назбирати на вступ у цех. Того ти про них і не чула. Спершу мала була, потім — мати померла, а батькові, коли приїжджав, тільки й цікавості було, що родичів згадувати. Але не думай лихого, вона хороша… принаймні дівкою дуже доброю була. Та й переказувала кілька разів з купцями, котрі з Умані у Львів нашим шляхом на ринок їхали, що хотіла б хоч раз побачитися.

— Щож, — кивнув дід Охрім. — Раз так, я теж думаю, що то для вас найкращий вибір буде. Тільки квапитися не слід… По-перше, — ночі ще холодні — легко застудитися. Дощить часто. Тож будете часто на спочинок ставати — упіймати легше. По-друге, — харчів треба приготувати… Собі й коням. Щонайменше сім діб у дорозі будете. Одяг… І зробити усе так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Бо замкне тебе дядько в кімнаті і по втечі буде.

Довго вони тоді ще гомоніли, повсідавшись на призьбі Одарчиної хати, що і як слід зробити, аби замислена втеча вдалася.

Щож, готові чи ні, усе зробили чи не повністю, буде видно, але більше відкладати не має сенсу. Час невблаганний ворог. Завагаєшся на мить — потім усе життя каятимешся. І краще втікати ще цієї ночі. Бо ж не дарма дядько так недобре зиркає. Ще й справді замкне, з нього станеться.

Оскільки все же було готово, вирушати у дорогу вирішили цієї ночі. А так як одним з наймудріших рішень при підготовці до втечі, було те, що усе необхідні припаси зносили і ховали у хатині Одарки, то тепер залишалося лише вибратися, як усі полягають спати, потай з будинку. А далі — на коней, яких мали вивести дід Охрім з Андрієм, начебто у нічне — і поминай, як звали. Ловіть вітер у полі…

Тож, коли Христя прийшла кликати панночку на обід, Іванка не стала комизитися і демонструвати неслухняність. Треба було приспати пильність дядька, а особливо дядини — котра хоч і не знала нічого напевне, пресловутим жіночим «передчуттям» могла щось запідозрити, бо останні кілька днів поглядала на племінницю уважніше, ніж звикле. Але й не перегравала у послуху… Вийшла до столу сердито насуплена і на повітання лиш буркнула щось нерозбірливе.

Дядько Никифор, котрий у цю мить, задоволено порохкуючи, розправлявся з юшкою, навіть голови у її бік не підвів. Хоча, в тому не було нічого дивного, бо коли молодший Вишня починав, перепрошую на слові, жерти, відірвати його від їжі певно не змогли б не те що Єрихонські труби, а й глас архангела, сповіщаючий Судний день. Обидва хлопці — старанно копіювали батька і лигали шматки з мисок, як бузько жабу, навіть не пережовуючи. Лише дядина, вдаючи велику пані, їла манірно, поволі, наче робила комусь тим велику послугу. Троє дівчаток — шести, семи і дев’яти років — ще не вибрали кого наслідувати і, то починали копирсатися в тарілках, виловлюючи смачніші шматки, то, наче згадували чого вони тут, і починали хутко вимахувати ложками, наче квапилися наздогнати згаяний час. 

Іванка сіла на залишене їй скраю місце і взяла в руки ложку. Їсти зовсім не хотілося… Бо всі думки крутилися лише довкола втечі, і більш за все дівчині хотілося, аби увесь цей безконечний день якомога швидше минув і нарешті почало сутеніти.