Розділ 5

Голка завершила останній рух і безсило завмерла — закінчилася нитка.

Іванка подивилася на незавершений малюнок і відклала п’яльці вбік. Трясця… Куди охочіше вона б скочила зараз у сідло свого улюбленця баского Вихора і гайнула в степ. Але не все коту масляниця. Перше — задощило ще з вчорашнього ранку, то ж не дуже поскачеш… А друге — Іванка суворо дотримувалася настанов матері. Наче віддаючи тим самим їй шану. А покійниця завжди примовляла, що свій посаг кожна дівчина повинна приготувати сама. Інакше то не посаг, а крам… котрий можна придбати у будь-якого купця. Аби лише гроші були. А посаг має бути просякнутий дівочими мріями і коханням. Тоді він і в нову сім’ю його принесе. Зігріє серце і душу… Та й самій хіба не приємно, якщо коханий зодягатиме на свята сорочку, розшиту твоїми руками, а не бозна ким?

Коханий… Справжній… Той, кого бачить уві снах… саме йому призначене її шиття. А не чорт зна якому осоружному дідьку лисому, кого там вибере дядько.

Дівчина замріяно заплющила очі, і парубок постав перед нею, немов живий. Сірі, глибокі очі. Що можуть бути як сталево-холодними до ворогів, так і безмежно теплими, при погляді на кохану. Довгий, русявий чуб — оселедець, закручений за вухо, немов вуж. Скуласте, як висічене з каменю, обличчя… Іванка аж головою покрутила від здивування, настільки омріяний наречений був схожий на її названого брата — Андрія.

— Та одчепися ти, маро, — буркнула невдоволено. — У мріях мені тебе ще бракувало. І без того кожен день перед очима товчешся.

Однак, той і не думав забиратися, натомість мило, як лише Андрій і умів, добродушно посміхнувся, простягнув руку і легенько постукав у шибу.

Дівчина аж стрепенулася, розплющила очі… і посміхнулася смутно. Дощ… Великі краплі злітаються знадвору до вікна, немов комахи на полум’я, і барабанять у скло. 

Другий день дощить… Зрештою, на те він і травень, щоб оросити, зволожити землю і подбати про гарний врожай. Тож і нарікати нічого. Мине тиждень, прийде літо, і ще згадається у спекотну днину, коли повітря аж дрижить над розпеченою землею, і ця ніжна прохолода, і легка свіжість дощових крапель. Тільки б тих клопотів було, що дощ надворі.

— Панночко, ви тут? — в дверях показалася чорнява голова покоївки Христі, котру нові господарі привезли з собою. — Пан з панею обідати сідають… Вас кличуть. Покваптеся… Дуже вже пан нині сердитий. Аж червоний увесь. Немов буряк…

— Йду.

Іванка встала з крісла, поправила сукню і позирнула в дзеркало. Його теж привіз із Туреччини покійний батько. Казав — персидське. Бо не просте, з відшліфованого листа міді чи бронзи, а — скляне, покрите з одного боку сріблом. Дзеркало хоч і потьмяніло від віку по краях, проте відображало все неймовірно чітко.

Дівчина, що позирала на Іванка з рами, була хоч і невисокого зросту, зате стрункою і таки в біса вродливою. Але Іванка лиш язика собі показала, бо не любила сукні та усякі жіночі прикраси, а воліла чоловічий одяг. І в сідлі так зручніше, і з шаблею чи луком. Тож частіше ходила зодягнена козачком-джурою, аніж у плахті. Але тепер у хаті нові порядки. Дядина чи не в перший же день, побачивши пасербицю у шароварах та каптані, розрепетувалася так, наче її різали, мовляв — сором, ганьба, безсоромність і так далі. Після чого дядько суворо заборонив Іванці носити чоловіче.

Дівчина спершу лиш фиркнула, мовляв, от ще… обійдуться, але тітка Одарка переконала послухатися. Мовляв, якщо вже йти наперекір, то у чомусь справді важливому, а не через кожну дрібницю. Подобається це дівчині чи ні, а брат батька її єдиний опікун і має над нею повну владу. То який сенс заїдатися з ним на кожному кроці. Краще вдавати покірну та слухняну, щоб у належний час, якщо такий настане, вповні скористатися зі свого шансу.

Коли Іванка зійшла сходами у трапезну, уся її новоспечена рідня уже сиділа за столом.

На чільному місці, де вона звикла бачити батька, тепер примостився дядько. Решта — навколо. Чорним волоссям та довгими носами нагадуючи гайвороння, що злетілося на падлину.

Андрія за столом не було. Останнім часом він теж став рідко бувати у панському будинку, більше часу проводячи з дідом Опанасом, а разом з ним у Одарки. Пояснюючи тим, що тій треба допомогти обжитися. Як би там не було, а хатина надто довго простояла без господаря, тож для чоловічих рук там роботи повна діжа.

— Примушуєш себе чекати, — роздратовано буркнув дядько. Схоже щось або хтось йому таки добряче зіпсували настрій, бо злість у голосі аж бриніла.

— Могли й не чекати, — огризнулася Іванка. — Либонь без мене галушка нікому в горлі не застрягне. А хотіли щоб я швидше прийшла, то треба було Христю за мною раніше прислати.

— Не пащекуй, — ще більше насупився дядько. — Ач, взяла звичку — ти їй слово, вона тобі десять. Ну та нічого, не довго вже на волі брикати. Не забула ще нашу розмову? Про заміжжя? Ну так радій — знайшов я тобі чоловіка.

І не чекаючи відповіді, рвучко перехилив келішок настояної на травах горілки, а тоді присунув ближче полумисок з борщем і так хутко запрацював ложкою, немов щонайменше тиждень постився. Голосно плямкаючи та прицмокуючи. Дядина з дітьми, наче чекали на знак, теж дружно накинулися на їжу. Хоч і не так жадібно як дядько, бо той не їв — жер. Як голодний звір, мало що не муркочучи від жадоби. Одним лише видом викликаючи відразу. І міг, ось так, не зупиняючись, одним махом не лише миску борщу змолотити, а ще й з пів макітри вареників лигнути. Навіть дивно було, де усе те вміщається у такому непоказному, миршавому тілі.