Розділ 4

Іванка зітхнула, встала і підійшла до вікна. Триклятий бал… Досі не хочеться вірити, що батька більше немає. Одна єдина куля, сліпий постріл і... і все.

Вона досі не могла згадати той день до кінця — пам’ять упиралася, ніби в зачинені двері. Лише уривки: як коня під нею хтось схопив за вуздечку; як чиясь рука торкнулася плеча; як хтось говорив — голосно, занадто спокійно, ніби про чужого.

А ще — тиша.

Не та, що в полі перед дощем. Інша. Порожня.

І вже потім — крик. Чийсь. Може, її власний.

Усе життя, увесь звичний світ шкереберть. Ніхто спершу навіть не повірив… Козаки під’їхали веселі, перекидаючись жартами про недолугих розбійників, що цілковито виправдали своє прозвище. Башибузуки — хворі голови. Підскочили хвацько до сотника, аби доповісти про перемогу, а батька на цім світі вже не було. Легка смерть… Прикра, гірка для тих, хто жити залишався, а для покійного — винагорода за чесноти при житті. Не дарма ж з давніх давен швидку та несподівану смерть вважають нагородою богів.

Іванка провела пальцями по холодному підвіконню.

Легка…

Може, й так. Але чомусь ніхто не каже, як важко рідним та близьким. Як у домі раптом стає забагато місця. Як впадають у вічі речі, що непорушно стоять на своїх місцях — люлька, шабля… Його голос, що більше не покличе. І від того щемить серце ще болючіше.

А найгірше, з того чорного дня, після похорон, у житті Іванки змінилося геть усе…

Почалося з того, що по сороковинах, обійстя Вишень залишила тітка Одарка. Перебралася до себе на Висілки. У стареньку хатину, що стараннями діда Охріма не розвалилася за ті роки, поки молодиця хазяйнувала у Вишнівчику. І коли Іванка нарешті виплакалася, помітила її відсутність і пішла запитати, що сталося, Одарка з сумом в очах відповіла, що в їхньому домі тепер нова хазяйка. Дівчина навіть не одразу зрозуміла, про кого йдеться. Мовляв, яка ще нова господиня?

І Одарка пояснила. Поки Іванка побивалася за батьком, — майже не виходячи зі своєї кімнатки, а як виходила, то йшла за огорожу і сиділа біля могили, — молодший брат батька дядько Никифор остаточно перебрався у Вишнівчик. Але не сам, а з дядиною та рештою чималого виводку — двох хлопців і трьох дівчат. Молодших за Іванку, чорнявих, немов вороння і таких же галасливих. Навіть дивно, що вона їх досі не запримітила… Одарка ж, після того як понад десять років була повноправною господинею при сотникові, перейти у хатню прислугу не захотіла, то й пішла з маєтку.

Обурившись, Іванка сказала, що так цього не полишить, не дозволить… але Одарка вправно заморочила їй голову, мовляв — усе що не робиться, то на краще. Та й чого гармидер здіймати? Хату має, землі шмат покійний пан Іван, царство йому Небесне, теж відписав, аж цілих два морги. Руки при ній, здоров’я ще є, тож не пропаде. Може, навіть, ще вдівця якого знайде. І завше буде рада бачити панночку в гостях. І так хитро все обернула, що дівчина повірила. Ще б пак… Розумна жінка не те що чоловікові, чортові, голову здатна заморочити, то що вже казати про безхитрісне та простодушне дитя. 

Іванці хоч усе це не вельми подобалося, але вислухавши тітку Одарку, подумала та й погодилася. Двох господинь на одному подвір’ї й справді бути не може. То все одно, що два отамани в одному загоні. Ні порядку, ні дисципліни. Лиш безконечна колотнеча за те, хто з них старший і право наказувати має. Позітхала, бо звикла до Одарки як до рідної, але зміни прийняла. Ну, та й як інакше? Хочеш чи ні, усе вірно… Якщо дядько Никифор тепер найстарший чоловік у родині і вирішив перебратися у Вишнівчик, то ж не бобилем йому жити при живій дружині. Звісно, мав привезти її з собою. А тітці Теклі, — яка б вона там не була, а таки шляхтянка, — не личить простолюдинці коритися…

На тім і порішили.

Одарка на власну руку та розсуд у своїх висилках хазяйнуватиме, а Іванка, кожної вільної хвилини, приходитиме у гості.

Однак, на тому напасті та нові порядки не скінчилися.

Наступною зміною, котра вразила Іванку ще болючіше, стало те, що дядько заборонив дідові Охрімові заходити у панський будинок.

За життя батька Іванки старий козак не лише їв за одним столом з господарями, але й мав свою кімнатку. Де хоч зрідка, але ночував. Здебільшого взимку, бо в іншу пору року волів спати в конюшні, біля коней. Котрих доглядав, як власних діток. Але одного разу Текля, зморщивши носа, сказала, що від нього тхне гноєм, і дядько Никифор заборонив старому заходити до хати. Мовляв, слуга має знати своє місце і не пхатися поміж панів.

Іванка хотіла захистити старого, бо ж був не просто слугою, а військовим товаришем ще діда. Але тепер вже Охрім не захотів. Буркнув, що йому біля коней миліше і приємніше, аніж у товаристві нового пана, і пішов з хати.

Третя зміна стосувалася Андрія.

Хто зна, чим прийнятий у сім’ю сирота заслужив немилість нової пані, але слідом за дідом Охрімом з панського будинку витурили і його. Мовляв, самим місця мало. І не для того прислузі цілий флігель відбудували, аби та в головній садибі жила.

Звісно, дурня… Бо головний будинок Вишень мав аж два з половиною поверхи. Прадід Микита, котрий у свій час ходив із самим Сірком під Дюнкерк. І там, у тій далекій Франції, яку Іванка лише на мапі бачила, та трохи на гравюрах у книгах, підгледів, як тамтешня шляхта будує лицарські будинки — котрі він називав замками-донжонами. Тож, як осів на землі, одразу вирішив поставити і в себе щось таке. Бо у ті часи татарва мало що не кожного року ще докочувалася сюди, тож кожен хутір мав добре подбати за безпеку мешканців. А в такому донжоні тримати оборону куди зручніше, аніж у звичайному острозі. Тож і кімнат в будинку, не рахуючи зали внизу, було більше десятка. Ще й гостей приймати можна, а не те що звільняти…