Розділ 4

Іванка зітхнула, встала й підійшла до вікна. Триклятий бал… Досі не хотілося вірити, що батька більше немає. Одна-єдина куля, сліпий постріл — і все. Вона сперлася долонями на підвіконня й подалася вперед, ніби з висоти своєї кімнати могла побачити щось таке, що змусить відволіктися.

На подвір’ї порались люди. Чоловік біля повітки піднімав розсохле колесо, хлопчак ніс оберемок сіна, притиснувши його підборіддям, а коло криниці дві жінки переставляли повні відра. Усе було звичне, бачене сотні разів. Дім стояв, господарство потребувало роботи, коні — корму, люди — обіду. Іванці й досі часом здавалося дивним, що все це не спинилося того дня разом із батьковим життям.

Вона не могла згадати той день до кінця — пам’ять упиралася, ніби в зачинені двері. Деякі миті поставали виразно, аж до найменшої дрібниці, а між ними лежали провалля. Як коня під нею хтось схопив за вуздечку; як чиясь рука торкнулася плеча; як хтось говорив голосно, занадто спокійно, ніби про чужого. А ще — тиша, у якій вона перестала чути навіть людей поруч. І вже потім — крик. Чийсь. Може, її власний.

Усе життя, увесь звичний світ шкереберть. Ніхто спершу навіть не повірив. Козаки поверталися веселі, перекидаючись жартами про недолугих нападників, під’їжджали хвацько до сотника, аби доповісти про перемогу, а батька на цім світі вже не було. Легка смерть, казали потім. Прикра, гірка для тих, хто жити залишався, а для покійного — винагорода за чесноти при житті. Здавна ж швидку та несподівану смерть називали нагородою богів.

Іванка провела пальцями по холодному підвіконню. Легка… Може, й так. Але чомусь ті слова анітрохи не допомагали зрозуміти, як жити далі. Як у домі раптом стає забагато місця, як упадають у вічі речі, що непорушно стоять там, де їх залишили: люлька, шабля, кухоль, з якого батько любив пити. Усе лишилося, тільки його голос більше не покличе.

Перші дні вона ще ловила себе на тому, що прислухається до кроків на сходах. Батько ступав важко, і кілька мостин озивалися під ним особливо гучно. Тепер, почувши схожий скрип, Іванка мимоволі підводила голову, перш ніж згадувала. А одного разу, розсердившись на щось, навіть подумала: ось повернеться батько, вона йому розповість. Від тієї думки стало так боляче, що довелося сісти.

Та після похорону в її житті змінилося геть усе. Навіть те, що, здавалося, мало лишитися незрушним, бо існувало стільки, скільки вона себе пам’ятала. Люди, до яких звикла звертатися, раптом опинилися десь осторонь. Двері, за якими завжди хтось чекав, тепер відчинялися в порожні або вже чужі кімнати. Іванка поволі верталася до щоденного життя й раз у раз виявляла, що за час її горя тут устигли багато чого вирішити без неї.

Почалося з того, що по сороковинах обійстя Вишень залишила тітка Одарка. Перебралася до себе на Висілки, у стареньку хатину, що стараннями діда Охріма не розвалилася за ті роки, поки молодиця хазяйнувала у Вишнівчику. Іванка спершу навіть не помітила її відсутності. Їжу до світлиці приносили, воду ставили, а вона майже ні про що не питала.

Коли ж трохи виплакалася й озирнулася довкола, то здивувалася, що вже кілька днів не чує знайомого голосу. Зайшла туди, де Одарка звичайно поралась, зазирнула до її кімнатки. На лаві не було складеної запасної спідниці, на кілочку біля дверей не висів очіпок, а скринька, що завжди стояла в ногах постелі, теж зникла. Лише після цього дівчина почала розпитувати. Почувши, що тітка пішла на Висілки, одразу подалася слідом.

Одарчину хату вона знала, хоч бувала там нечасто. Невелика, низенька, під старою стріхою, вона стояла трохи віддалік від дороги. Хвіртка чіпляла нижнім краєм землю, тож, аби відчинити, доводилося трохи її піднімати. Біля стіни вже лежали принесені дрова, на тину провітрювалося рядно. Вікно було відчинене, і з хати долинав стукіт посуду.

Одарка зустріла її з таким виглядом, наче й чекала саме цієї хвилини. Обтерла руки об запаску, запросила всередину, почала питати, чи не зголодніла. Іванка не дала договорити. Показала на принесену зі Вишнівчика скриньку, на знайомі речі, розкладені по нових місцях, і спитала прямо:

— А це що таке? Ви сюди зовсім перебралися?

Одарка на мить опустила очі, а тоді відповіла, що в їхньому домі тепер нова хазяйка. Дівчина навіть не відразу зрозуміла, про кого йдеться. Яка ще нова господиня? Звідки взялася і до чого тут Одарчин відхід? Вона стояла посеред хати й дивилася на тітку, не бажаючи сідати, поки та не пояснить до пуття.

І Одарка пояснила. Поки Іванка побивалася за батьком, майже не виходячи зі своєї кімнатки, а як виходила, то йшла за огорожу й сиділа біля могили, молодший батьків брат, дядько Никифор, остаточно перебрався у Вишнівчик. Але не сам, а з дядиною та рештою чималого виводку — двома хлопцями і трьома дівчатами. Молодшими за Іванку, чорнявими, немов вороння, і такими ж галасливими. Навіть дивно, що вона їх досі не запримітила.

Тепер, пригадуючи, Іванка зрозуміла, що і голоси чула, і тупіт на сходах, і сварку через якусь загублену річ. Просто все те проходило повз неї. Здавалося, приїхав хтось із родичів, побуде та й поїде, як бувало раніше. Виявилося — вже розклали речі, розподілили кімнати й почувалися господарями. А Одарка після того, як понад десять років була повноправною господинею при сотникові, перейти в хатню прислугу не захотіла, то й пішла з маєтку.

— Як це — у прислугу? — Іванка аж задихнулася від обурення. — Хто вам таке сказав?

— Та хто ж… Тепер у пані Теклі своє око на все.