Розділ 3

Ні, не дарма не лежало серце в дівчини до тієї поїздки в замок Острозьких, відчувало лихо. Але батько не міг знехтувати викликом до замку, тож і вона не стала опиратися, сподівалася, що як буде поряд, то й біда омине. Тепер сама не знала, звідки взялася така певність. Начебто могла відвести від нього небезпеку, просто їдучи поруч, розмовляючи, торкаючись його руки. А тоді здавалося — так і є: поки вони разом, нічого поганого не станеться.

Не оминула біда.

Уже майже під’їжджали до Вишнівчика, може, верст зо двадцять зоставалося. Дорога була знайома: ще за одним поворотом мав відкритися пологий узвіз, далі — балка, де після дощів довго стояла вода, а за нею вже легше їхалося. Коні ступали неквапно, відганяючи хвостами мух. Колеса возів раз у раз потрапляли у висохлі колії, і тоді ззаду лунали рипіння та глухе побрязкування поклажі.

Іванка сиділа в сідлі вільно, попустивши повід. Після замкових зал, чужих поглядів і потреби пильнувати кожне слово тут було значно краще. Вітер обвівав обличчя, Вихор знайомо поводив вухами, а попереду лежала дорога додому. Вона вже уявляла, як Одарка вийде на ґанок, ще здалеку почне розпитувати, чи добре їхалося, а потім, не дослухавши відповіді, пожене всіх митися та їсти.

Батько, що весь зворотний шлях якось загадково відмовчувався, вирівняв коня з її Вихором і, посміхаючись у вуса, запитав:

— А скажи мені, доню, ти часом заміж не збираєшся?

— Що? — від здивування Іванка аж у сідлі похитнулася й мимохіть стисла кінські боки так, що Вихор уперед плигнув.

Довелося притримати коня й повернути його до батькового. Вихор невдоволено мотнув головою: спершу женуть, а тоді стримують, самі не знають, чого хочуть. Іванка ж дивилася на сотника, намагаючись збагнути, чи він жартує. Той мав такий поважний вигляд, що саме це й насторожувало найбільше.

— Бачу, що ні… — розсміявся сотник.

— Що за дурні думки вам у голову лізуть? — пирхнула роздратовано, мов кішка, котру зіпхнули з осоння. — Сонце напекло? То шапку зодягніть.

— Думки ніколи самі собою нікуди не лізуть, — повагом відказав батько, усе ще посміхаючись.

Його не бентежило, що донька говорить без пошани. Сам учив нікому не кланятися, окрім Бога, а вдома й поготів не вимагав, щоб перед ним тремтіли. Та й знав: якби справді розсердився, Іванка відразу почула б це в голосі. Тепер же він тільки поправив повід і провадив далі:

— А розмову почав, бо питали мене, чи не віддав би тебе.

— Мене? — аж зойкнула Іванка.

— Ні, тітку Одарку, — розсміявся сотник. — Може, то тобі сонце напекло, що простих слів не розумієш?

— Хто?! — дівчина не звернула уваги на кпин.

— Сусід наш… Пан Жельський.

Іванка навіть не відразу знайшла що відповісти. Перед очима постало обличчя старого, його важкі повіки, усмішка й той погляд, від якого ще в залі хотілося відвернутися. Виходить, він не просто дивився. Поки вона ні про що не здогадувалася, вже встиг поговорити з батьком, наче справді міг на щось сподіватися.

— Отой стариган? — від обурення Іванка аж у стременах привстала. — Та ж його вже на цвинтарі давно чекають.

— Ну от, — ховаючи бісики в очах, провадив далі батько. — Чудова партія. Старого з дня на день дідько вхопить, і маєток тобі зостанеться. Я б подумав…

— То самі за нього і йдіть заміж! — вигукнула спересердя дівчина. — А я… як ви такі… з вами взагалі балакати не буду… до… до полудня.

Сотник розреготався так, що один із козаків позаду озирнувся. Іванка зрозуміла, що з неї кепкують, і від того розсердилася ще дужче. Міг би відразу сказати, що відмовив, а не морочити голову такими дурницями. Вона відвернулася, дала коневі шенкелів і рвонула вперед обозу, чуючи за спиною батьків сміх.

Згодом їй не раз здавалося, що він іще щось гукнув услід. Може, попросив не гнати, а може, знову пожартував. Вона не розчула: Вихор уже перейшов на швидший хід, вітер засвистів біля вух, а під копитами захрускотіла суха земля. Іванка тільки вище підняла голову, вдаючи, що образилася всерйоз.

Тут усе й трапилося.

Чиї то були люди — якась розбійницька зграя чи приблуди зі степу нагодилися, — ніхто так і не довідався. З балки, що звивалася неподалік шляху, раптом гримнуло кілька пострілів, а потім із заростів вихопилося з десяток обірванців і з диким завиванням, розмахуючи зброєю, кинулося до обозу. От уже кому справді голови напекло. Бо ж треба зовсім розуму не мати, аби такими малими силами напасти на обоз, який охороняло півдюжини панцирних козаків.

Вихор шарахнувся вбік ще до того, як Іванка встигла озирнутися. Вона схопила повід коротше, втрималася й різко повернула коня. Над краєм балки висів білуватий дим, один із возів став навскіс, а козаки вже розверталися назустріч нападникам. Хтось крикнув так голосно, що вона розібрала тільки останнє слово. Далі все злилося: кінське іржання, тупіт, уривчасті вигуки й брязкіт заліза.

Бій був короткий. Козаки вправно, як на полюванні, спершу взяли половину розбійників на списи, а решту, що кинулася навтьоки, наздогнали й порубали, не давши сховатися в балці. Іванка ще тільки верталася до возів, коли все вже закінчилося. Один козак притримував коня біля узбіччя, другий з’їхав трохи нижче, перевіряючи зарості. Ніхто в тій сутичці й подряпини не дістав.