Розділ 3

Ні, не дарма не лежало серце у дівчини до тієї поїздки в замок Острозьких, відчувало лихо. Але батько не міг ослухатися наказу польного гетьмана, то ж і вона не стала опиратися, сподівалася, що як буде поряд, то і біда омине.

Не оминула…

Уже майже під’їжджали до Вишнівчика… може верст зо двадцять зоставалося.

Батько, що увесь зворотній шлях якось загадково відмовчувався, вирівняв коня з її Вихором і, посміхаючись у вуса, запитав:

— А скажи мені, доню, ти часом заміж не збираєшся?

— Що? — од здивування Іванка аж у сідлі похитнулася і мимохіть стисла кінські боки так, що Вихор уперед плигнув.

— Бачу, що ні… — розсміявся сотник.

— Що за дурні думки вам у голову лізуть? — пирхнула роздратовано, мов кішка, котру зіпхнули з осоння. — Сонце напекло? То шапку зодягніть.

— Думки ніколи самі собою нікуди не лізуть, — повагом відказав батько, усе ще посміхаючись. Його не бентежило, що донька говорить без пошани. Сам учив нікому не кланятися, окрім Бога. — А розмову почав, бо питали мене, чи не віддав би тебе.

— Мене? — аж зойкнула Іванка.

— Ні, тітку Одарку, — розсміявся сотник. — Може то тебе сонце напекло, що простих слів не розумієш?

— Хто?! — дівчина не звернула уваги на кпин.

— Сусід наш… Пан Жельський.

— Отой стариган? — від обурення Іванка аж у стременах привстала. — Та ж його вже на цвинтарі давно чекають.

— Ну от, — ховаючи бісики в очах, провадив далі батько. — Чудова партія. Старого з дня на день дідько вхопить, і маєток тобі зостанеться. Я б подумав…

— То самі за нього і йдіть заміж! — вигукнула спересердя дівчина. — А я… як ви такі… з вами взагалі балакати не буду… до… до полудня.

А тоді дала коневі шенкелів і рвонула вперед обозу…

Тут усе й трапилося.

Чиї то були люди — якась розбійницька зграя, чи башибузуки зі степу нагодилися, але з балки, що звивалася неподалік шляху, раптом гримнуло кілька пострілів, а потім із заростів вихопився з десяток обірванців, і з диким завиванням, розмахуючи зброєю, кинувся до обозу. От уже кому справді голови напекло. Бо ж треба зовсім розуму не мати, аби такими малими силами напасти на обоз, що охороняло півдюжини панцерних козаків.

Бій був короткий. Козаки вправно, як на полюванні, спершу взяли половину розбійників на списи, а решту, що кинулася навтьоки, наздогнали і порубали, не давши сховатися у балці. Ніхто у тій сутичці й подряпини не отримав.

Окрім батька…

Вочевидь, така планида була у сотника. Бо одна з тих перших куль потрапила йому прямісінько у вухо. Помер навіть землі не торкнувшись. Так і сидів у сідлі, навалившись грудьми на передню луку. Ніхто й не второпав одразу, що сотник мертвий… а Іванка стала сиротою.  

Дівчина зітхнула, виринаючи з тих важких спогадів, і мала сльозинка тихо скотилася по щоці.

Хрестики один за одним слухняно лягали на біле полотно.

Голка ковзає вверх і вниз, тягнучи за собою нитку, і  ось уже виразно проступають контури пуп’янка. Пружна, пишна троянда визріла, але все ще полохливо тримає пелюстки вкупі. Немов очікує живильної каплі роси чи лагідного дотику сонячного проміння. Поруч — інша. Гордовито розгорнулася, немов грайливий метелик розправив трепетні крильця чи вітрильник підняв на щоглах усі паруса, ловлячи найменший подмух вітру.

А за вікном, по небу бігли коні. Широкими грудьми, випнутими від напруги, вони рвучко краяли безмежжя блакитного полотнища. Лебедині шиї вигнуті у стрімкому леті, білосніжні гриви звитяжними стягами розвиваються на вітрі… Сила, міць, стрімкість, нестримність. Тільки ніг не видно, бо знизу хмари були рівно обтяті, наче божественний живописець втомився і одним широким помахом пензля завершив малюнок.

Іванка так задивилася на величну картину, що не лише про смуток, а й про вишивання забула. І аж зойкнула, вколовшись.

— А нехай тебе мара візьме, — зойкнула і сердито пожбурила п’яльця в один бік, а наперсток — в інший. Бо на яку псячу маму він потрібен, коли осоружна голка так і норовить уп’ястися в палець? Ще й саме той, що ним не захищений.

Трясця! Хто б не казав, що дівчата з колиски вміють і прясти, і шити, і вишивати — це точно не про неї.

Ні, вона, звісно, навчилася, бо ще покійниця мати поучала, що добра господиня повинна уміти все — і їсти зварити, і одяг пошити, і корову видоїти, і… якщо доведеться, коня в плуг запрягти чи під сідло поставити. Але не лежить у Іванки душа ні до вишивання, ні до плетіння. За тим усім тільки зад відсиджувати та очі псувати.

Інша річ мчати степом на баскому коні, так щоб вітер аж подих забивав, щоб серце з грудей від захвату вискакувало. І на усім скаку вправним пострілом підбити лінкуватого, сонного зайця. Чи тлусту дрофу… А потім, облизуючи масні пальці, їсти пропахлу димом дичину біля невеличкого багаття, а як остаточно стемніє — лежати горілиць і розглядати безмежні зоряні візерунки. Потай заздрячи тим невідомим чумакам, що так рясно притрусили сіллю небесний шлях до моря. І з гіркотою розуміти, що ти ніколи не те що того далекого моря не побачиш, а й навіть до Київської Лаври не потрапиш. Бо не належиться молодій панночці, навіть донці сотника, по світу швендяти. А натомість — вона повинна сидіти, як птаха в клітці, у дівочій світлиці, прясти чи вишивати і визирати у віконце судженого. Того єдиного, що забере її з батьківського дому, посадовить на коня і повезе у великий, широкий світ. Звісно ж, сповнений щастя та кохання. Особливо тепер, коли, по смерті батька, у Вишнівчику геть усе змінилося. І зовсім не на краще.