Розділ 2

Слуга йшов попереду швидко і тихо, не озираючись, лише раз відхилився плечем, пропускаючи їх у ширший прохід. Тут уже не тягнуло сирістю, як у коридорах: повітря стало теплішим, густішим, із запахом воску й гарячої страви, що доходив звідкілясь збоку.

Десь попереду тягнулася музика.

Не гучна, але рівна — така, що не рвала тишу, а збирала її до купи. Кроки під неї самі лягали повільніше.

Вони звернули ще раз, минули низьку балку, і слуга зупинився біля дверей. Важкі, темні, з металевими накладками, вони були відчинені не до кінця — зсередини пробивалося світло.

Слуга відступив убік.

Іванка взяла батька під руку — не задумуючись, просто так вийшло — і ступила вперед.

Світло ніби хлинуло назустріч.

Вона переступила поріг — і на мить спинилась. Від того, як усе тут сяяло.

Свічки стояли густо у підсвічниках, висіли у високо піднятих панікадилах — ще й не на колесі від воза, а спеціальному, позолоченому обручі, і їхнє полум’я грало по металі, по посуду, по оздобах на одязі — й від того все приміщення світилося теплим, густим золотом.

Бальна зала вражала достатком, що навмисне виставляв себе напоказ. Уздовж стін тягнулися важкі гобелени, виткані тонкою фламандською ниткою: сцени полювань, де вельможі у кармазинових жупанах гнали оленя крізь густий бір; баталії, де вершники з піднятими шаблями врізалися у ворожі лави; біблійні сюжети, вплетені з такою ретельністю, що здавалося — ще крок, і постаті зійдуть із тканини на підлогу. Між ними — зброя: шаблі з позолоченими ефесами, турецькі ятагани, списи, рушниці з інкрустацією сріблом і перламутром. Тут не ховали сили — її демонстрували.

У кутках стояли лицарські лати — повні, до останньої пластини, з опущеними заборолами. Воскове світло ковзало по їхніх вигинах, і здавалося, ніби вони дихають, чекаючи, коли господар знову накаже їм ожити.

Над головами, між темними балками, звисали важкі шовкові вимпели. На найбільшому — герб князів Острозьких: у червоному полі срібна підкова, обернена ріжками догори, а в її обіймах — золотий хрест. Давній знак роду, знаний і на Волині, і на Поділлі, і далеко за ними — там, де звучало ім’я Острозьких.

Нижче, на вузькій стрічці, було вишите не вигадливе лицарське гасло, а рядок зі Святого Письма, латиною — як велося у вчених і заможних домах: «Si Deus nobiscum, quis contra nos?»

— Якщо Бог з нами, хто проти нас? — промурмотіла Іванка.

Літери, виткані золотою ниткою, трохи виступали над тканиною й ловили світло свічок, ніби кожне слово мало власну вагу — не для прикраси, а як нагадування: сила цього дому стоїть не лише на золоті й шаблях.

Підлога — гладко вичовганий дуб, натертий до блиску так, що відбивав полум’я свічок, мов тиха вода. А над усім цим — світло. Воно не просто освітлювало — воно підкреслювало: золото — щоб сяяло, срібло — щоб різало око, оксамит — щоб здавався глибшим, ніж ніч. Тут усе говорило одне: ми не просто пани — ми ті, хто визначає, що є багатством.

Середина просторої зали вільна. Там танцювали.

Крок — поворот — знову крок. Кавалер впевнено веде, жінка йде за його рухом. Пара сходиться, розходиться, знову сходиться. Рука піднялася — партнерка повернулася, край рукава блиснув у світлі. Танцюють вправно, звично. Ніхто не зіштовхується, не збивається з ритму.

Музики сиділи зверху і збоку на невеличкій галереї й старанно тягли неквапливий менует. Під його поважну, величну мелодію пари рухалися розмірено, злагоджено.

Попід стінами тримався гомін — вільний, не приглушений: розігріті вином та медом, шляхтичі говорили поміж собою вільно, часом навіть перекликаючись через половину зали, і так само голосно сміялися. Та й кого соромитися? Самі свої… Гостей новий господар запросив не надто багато, може, зо три десятки, лише заможних, не ходачкову шляхту — тож і трималися ті вільно, як пани, як звикли… Бо їхнє завжди зверху. Як у сеймі… коли будь-хто може вигукнути «Нє позволям!» і тим самим навіть короля змусити відмовитися від планів.

Іванка ковзнула поглядом по жінках.

Парча й оксамит спадали глибокими складками, тримали форму, ніби самі задавали поставу. Кармазинові, темно-зелені, сапфірові — кольори густі, насичені, як добре вино. По краях — вишивка сріблом і золотом, дрібна, але щільна, і світло чіплялося за кожен стібок.

Рукави широкі, подекуди розрізані, з-під них виглядало тонке біле полотно. На шиях — не монисто — перли, в один чи кілька разків; на грудях — важкі оздоби, що ледь чутно дзенькали при русі. Волосся вкладене ретельно: стрічки, шпильки, інколи каміння, що спалахувало при повороті голови.

Вона мимоволі опустила очі на себе.

Її вбрання було теж не простим і доволі пишним, але не для таких залів.

— Батьку, — притулилася сильніше до сотникового плеча Іванка. — А хто усі ці люди?

— Бач, а їхати не хотіла, — пирхнув Вишня. — А тепер маєш нагоду запізнатися з усім цвітом Поділля… Онде, бачиш оту пару… що жінка в зеленій сукні? То пан Струсь, — кивнув сотник. — Має землі під Меджибожем. Бачиш, який? Шия, мов у бика, а вусики такі, що й у чарку не намочиш. У походах бував, але останні роки більше біля свого тримається і добре ґаздує — не дурень. Танцює з дружиною. Кажуть, живуть у злагоді. Узяв її — з добрим посагом. Вона з Язловецьких. Що мають землі ближче до Бару. Батько за нею дав село на гостинці до Летичева і друге — над Бугом, із млином.