Розділ 2

Слуга йшов попереду швидко і тихо, не озираючись, лише раз відхилився плечем, пропускаючи їх у ширший прохід. Тут уже не тягнуло сирістю, як у коридорах: повітря стало теплішим, густішим, із запахом воску й гарячої страви, що долинав звідкілясь збоку. Десь попереду грала музика, ще не гучна, почасти заглушена стінами й людськими голосами. Іванка прислухалася, намагаючись упізнати мелодію, та марно. Батько йшов неквапно, і їй довелося стримати крок, щоб не випереджати його.

Біля бічних дверей вони розминулися з двома служниками. Один ніс накриту полотном полумиску, другий — глек, обхопивши його обома руками. Побачивши гостей, обидва притиснулися до стіни й перечекали, поки ті пройдуть; той, що з полумиском, навіть затамував подих, аби не ворухнути ноші. Іванка встигла помітити почервонілі від гарячого пальці та вологу пляму на рукаві. Двері за служниками ненадовго лишилися прочинені, й звідти долинули брязкіт посуду та сердитий шепіт, зовсім не схожі на поважну музику попереду.

Вони звернули ще раз, минули низьку балку, і слуга зупинився біля дверей. Важкі, темні, з металевими накладками, вони були відчинені не до кінця — зсередини пробивалося світло. Слуга штовхнув одну стулку й відступив убік, пропускаючи гостей. Іванка взяла батька під руку — не замислюючись, просто так вийшло — і ступила вперед. На порозі вона мимоволі спинилася: після затінених переходів від усіх тих вогнів аж замружила очі.

Свічки густо стояли в підсвічниках і горіли на високо підвішених панікадилах — ще й не на колесі від воза, а на спеціальних позолочених обручах. Їхнє полум’я відбивалося в металі, посуді, оздобах на одязі, й від того вся зала світилася теплим, густим золотом. Іванка підвела голову, роздивляючись найближче панікадило, та батько легенько повів її далі: за ними теж хтось заходив. Вона схаменулася й ступила вбік від дверей. Однак руку з батькового ліктя не зняла.

Удома свічки теж не були дивиною. Їх запалювали до вечері, при них батько читав листи, а часом і вона засиджувалася над книжкою, поки Одарка не починала бурчати, що очі не казенні. Проте тут воску горіло стільки, що Іванка мимоволі спробувала полічити бодай свічки на одному обручі. На другому десятку збилася: дальші вогники ховалися за ближніми, а піднята голова вже привертала увагу. Дівчина опустила очі й удавала, що просто роздивляється залу.

Тільки тепер помітила, що за цим світлом також хтось мусив доглядати. Уздовж стіни повільно просувався худорлявий служник із тацею та ножицями, біля одного леза яких була невеличка коробочка. Він зупинився коло підсвічника, підрізав почорнілий ґніт, забрав недогарок і поправив свічку, що почала хилитися. Усе зробив так звично, навіть не дивлячись на гостей, що Іванка затримала на ньому погляд довше, ніж на золоті. Вона доти ніколи не думала, скільки клопоту може завдавати саме лише освітлення великої кімнати.

Та й світло, хоч його було багато, не лежало скрізь однаково. Біля підсвічників сяяли обличчя, перстені, вишиті коміри, а за людськими плечима темніли складки тканин і заглибини у стінах. Коли хтось проходив попід панікадилом, по підлозі пересувалася довга тінь, на мить накриваючи чужі черевики. Від прочинених дверей тягнуло, і найближчі вогники раз у раз схилялися в один бік. Високо між балками збирався ледь помітний димок, який унизу губився в запахах воску, вина та розігрітого людського тіла.

Зала вражала достатком, що навмисне виставляв себе напоказ. Уздовж стін тягнулися важкі ткані килими фламандської роботи: сцени полювань, де вельможі гнали оленя крізь густий бір; баталії, де вершники з піднятими шаблями врізалися у ворожі лави; біблійні сюжети, виконані з такою ретельністю, що можна було розгледіти навіть складки одягу й пальці простягнутих рук. Між ними висіла зброя: шаблі з позолоченими ефесами, турецькі ятагани, списи, рушниці з інкрустацією сріблом і перламутром. На одному клинку Іванка помітила темні знаки, схожі на письмо, й затримала на ньому погляд. Хотіла б підійти ближче, але біля стіни стояли гості, а проситися повз них заради чужої шаблі було незручно.

Найближча ткана картина займала мало не всю стіну між двома вікнами. На ній мисливський пес ухопив оленя за задню ногу, другий вистрибував із кущів, а вершник у червоному підносив ріг до рота. Здалеку все здавалося намальованим; лише зблизька проступали дрібні рубчики переплетених ниток. Листя мало стільки відтінків, що Іванка не відразу знайшла серед нього ще одного пса. Навколо самої картини тягнувся широкий візерунок із плодів, квітів і чудернацьких птахів, яких вона ніколи не бачила живими.

— Це все виткане? — спитала тихо.

— А ти думала?

— Здалеку наче фарбами…

Вишня наблизився разом із нею, скориставшись тим, що двоє гостей відійшли від стіни.

— Не смикай тільки за нитку, щоб пересвідчитися.

— Батьку!

Він усміхнувся у вуса, а вона скоса глянула на нього й знову повернулася до килима.

Тепер дівчина бачила, як поміж кольоровою вовною поблискують тонші шовкові нитки, а подекуди спалахує золото. Одна рука мисливця була завбільшки з її власну долоню, і на ній можна було розрізнити нігті. Іванка подумала про вишивальницю, яка тижнями сидить над одним рукавом, і спробувала уявити роботу над цілим оленем, деревом чи вершником. Скільки ж людей мало сидіти над такою стіною? І що робили, коли вже наприкінці помічали помилку?

Запитати не встигла: батько привітав знайомого й повів її трохи далі. Звідси краще було видно зброю. Рушничні ложа темніли гладеньким деревом, а врізані в нього світлі пластинки складалися в листя, завитки та маленькі постаті звірів. На одному руків’ї перламутровий птах повертав голову через плече; коли Іванка переступила вбік, його крило зблиснуло зеленкуватим. Красиво, нічого сказати, хоча вона насамперед прикинула, чи зручно таке руків’я ляже в долоню.