Розділ 1

Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає.
Хто в любові не знається, той горя не знає.

Замок князів Острозьких з’явився не одразу.

Спершу — лише ледь помітна темна риска на обрії, де степ, що ще не встиг остаточно втратити свою дикість, поволі переходив у заселені землі. Наче хтось обережно торкнувся горизонту вуглиною, провів тонку лінію і забув стерти. Іванка навіть не відразу збагнула, що то не хмара і не пагорб.

— Оце він? — примружилася вона, прикриваючи долонею очі від призахідного сонця.

Поруч важко перевів дух гнідий кінь, і батько трохи притримав повід.

— Він, — коротко відказав він.

Вітер ніс запах води й каменю. Не той, до якого звикла Іванка у Вишнівчику — теплий, трав’яний, із присмаком полину, — а інший: холодніший, важчий. Запах річки і старих мурів.

Вони їхали вже добру годину, відколи звернули на замкову дорогу, і чим ближче під’їжджали, тим виразніше виростала перед ними лицарська твердиня.

Спершу — криті червоною черепицею вежі. Потім — потужні, сірі стіни. А далі замок показався увесь — кам’яний звір, що ліг на злитті річок і не збирався нікуди рушати вже кілька поколінь.

Старокостянтинівський замок не просто стояв — він лежав на землі важко і впевнено, наче звір, що обрав собі місце біля води і більше вже нікому його не віддасть.

З двох боків його обіймали річки — Случ і Ікопоть, і вода підступала просто під самі мури. Камінь там був темний, місцями вологий, порослий мохом, ніби замок щодня вдихав річкову сирість. Стіни здіймалися нерівно, грубо, без прикрас — не для краси їх клали. Товсті, мов дубовий корінь, вони тримали на собі вузькі бійниці, що дивилися назовні холодно і терпляче.

Над усім тим піднімалися вежі — не витончені, не стрункі, а важкі, приземкуваті, з червоними черепичними дахами, що вже потемніли від часу. Деякі стояли просто на самому краю води, і від того здавалося, що варто ступити крок — і впадеш не на землю, а одразу в темну глибінь.

До замку вів дерев’яний міст, перекинутий через вузький рукав річки. Дошки під ним були стерті колесами і копитами, місцями почорнілі, місцями світліші, де їх нещодавно латали. Коли по ньому їхали, він глухо стогнав і відгукувався під ногами, ніби нагадував кожному: тут не гостюють довго.

За брамою відкривався двір — широкий, нерівний, витоптаний до каменю. Уздовж стін тягнулися господарські будівлі, стайні, комори, дерев’яні галереї, що вели до житлових покоїв. У вікнах уже горіло світло, і воно лягало на камінь теплими плямами, ніби намагалося пом’якшити суворість цього місця — але не дуже виходило.

Повітря тут було інше. Замість степового простору — замкнутість, замість запаху трав — вода, дим і камінь. І водночас — рух: люди, коні, голоси, дзенькіт, сміх. Замок не спав. Він був готовий до відсічі, хоча й прикидався мирним та спокійним.

— Не подобається мені він, — буркнула Іванка.

Батько ледь усміхнувся у вуса.

— Замок як замок.

— Та ні… — вона скривилася. — Наче дивиться. Як вовк з кущів. От сидить і чекає.

Сотник Іван Вишня, високий, плечистий, у святковому козацькому жупані темно-синього сукна, тільки похитав головою. Срібні ґудзики на грудях відблискували в сонці, а за поясом виднівся пістоль, другий — при сідлі. Шабля, хоч і святкова, була не прикрасою — звичка не дозволяла їздити без неї.

— Це добре, що пильнує, — мовив спокійно. — Значить, не спить.

Іванка фиркнула.

Вона їхала трохи попереду, легко тримаючись у сідлі. На ній були не пишні панські шати, а щось середнє між дівочим і козацьким строєм: легка сорочка з тонкого полотна, поверх — короткий жупан кольору молодої трави, підперезаний шовковим поясом. Широкі шаровари були заправлені в м’які чоботи, а волосся, темне й густе, заплетене в косу, що вже почала розпускатися після довгої дороги.

— І що ми тут забули? — не вгамовувалася вона. — Удома тихо, добре. Одарка борщ наварила, дід Охрім обіцяв показати, як правильно пастки на зайців ставити… А ми поперлися світ за очі до чужих людей.

— Не до чужих, — спокійно відказав батько. — До сусіда.

— Та мені яка користь з того сусідства? — Іванка знизала плечима. — До нього мало що не сто миль. Як помочі треба буде, то не докричишся.

Сотник на мить замовк, ніби обдумуючи, як краще пояснити.

— Старий князь, — нарешті мовив, — Януш Острозький, — помер. Землі його не в повітрі повисли. Перейшли до інших рук.

— І що? — не зрозуміла Іванка.

— А те, що тепер тут господарює Томаш Замойський.

Вона гмикнула.

— Чула щось… Але яке мені до нього діло?

— Маєш діло, — спокійно відповів батько. — Бо він тепер пан цих земель. А ми на них живемо.

Він трохи натягнув повід, вирівнюючи хід коня.

— Замойський — не якийсь там дрібний шляхтич. Воєвода київський. Сенатор. Людина при королі. Молодий ще, але вже має силу і вплив. Такі, як він, не тільки бенкети влаштовують. Вони війни починають і закінчують.