Розділ 14.

Андрій вийшов на шлях і спинився під розлогою вербою, звідки добре було видно дорогу в обидва боки. Після нічної пригоди навіть звичайне горобине цвірінькання тішило слух. На листі ще трималися краплі дощу, у коліях поблискували калюжі, а над мокрим полем уже здіймався легенький туман. Повітря пахло вогкою землею, травою та вербовою корою. Парубок кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись позбутися запаху корчми, який, здавалося, в’ївся і в одяг, і в саме тіло.

На дорозі поки нікого не було. Мокрі колії тяглися до повороту, губилися між кущами й знову проступали далі, на пологому підйомі. Десь за полем перегукувалися люди, однак звідси годі було розібрати слова. Андрій дослухався до кожного віддаленого звуку, сподіваючись почути скрип воза, і раз у раз озирався на корчму, чи не гукне Іванка. Звідти не долинало ані звуку. Лише вивіска час від часу рипіла на вцілілому кільці, повертаючи до дороги облізлий бік.

Тепер навіть важко було повірити, що звечора вони так зраділи цьому заїздові. У ранковому світлі будівля виглядала похмурою й занедбаною: темні вікна, почорніле піддашшя, перекошена дошка біля порога. Та й двір здавався меншим, ніж уночі, коли в ньому вистачало місця і для возів, і для коней, і для охочих подивитися на двобій. Андрій відвернувся до шляху. Роздивлятися корчму більше не хотілося, а ще менше кортіло гадати, що залишиться від неї, коли сонце підніметься вище.

Чекати довелося недовго. Не минуло й півгодини, як за поворотом почулося поскрипування коліс, а невдовзі показався віз, запряжений одним конем. Кінь ішов неквапно, уважно переступаючи через розмиті краї колій. На возі сидів сутулий, стрижений під горщик, сивовусий дядько. Примостився боком на оберемку сіна, звісивши босі ноги, й тримав віжки так вільно, наче запряг і без нього добре знав, куди їхати.

Побачивши парубка, дядько трохи випростався. Погляд його ковзнув по шаблі, по пістолях, затримався на обличчі. Коли Андрій ступив на дорогу, селянин притримав коня, але віжок із рук не випустив. Видно було, що до розмови з озброєним подорожнім ставиться обережно, хоч і не збирається виказувати страху.

— Слава Йсу, добродію, — привітався Андрій.

— Навіки слава.

— Чи нема бажання трохи заробити?

Парубок показав срібного талера. Монета блиснула в ранковому світлі, і дядьків погляд відразу затримався на ній. Він посунув язиком за щокою, тоді перевів очі на Андрія, ніби хотів пересвідчитися, чи не збирається той одразу сховати срібло й запропонувати натомість добре слово.

— Чому ні? — знизав плечима. — Якщо не на весь день, бо маю свої справи.

— То залежить від того, як далеко звідси яка церква. Я не тутешній, сам не знаю.

— Верст зо сім буде… У Жданівці. Або що?

— Далеко… А ближче нема?

Дядько почухав шию під коміром полотняної сорочки й глянув через Андрієве плече, туди, де темніла корчма. Парубок помітив той погляд, але пояснювати поки нічого не став. Сім верст — це вже не короткий переїзд. За такий час полонені можуть і прокинутися, а перевіряти міцність клинців посеред дороги зовсім не хотілося.

— Панові лише церква чи й монастир згодиться? — перепитав селянин.

— Аби храм Божий, решта байдуже.

— Ну то он там, — указав рукою, — бачиш, від шляху путівець у ліс завертає? Як ним піти, то версти через дві акурат Михайлівський монастир і буде.

— Дві? — радо перепитав Андрій. — Якраз те, що треба. Завертай до корчми.

— Так що за робота? Ти ж не сказав.

— Бочівку звідси в монастир завезти.

— Важка? — дядько глянув на коня.

— Та ні. Удвох піднімемо.

Селянин ще раз оглянув Андрія, поміркував і коротко кивнув. За таку відстань та одну бочівку платили добре. Він підібрав віжки, цмокнув до коня й повернув у корчемний двір, а парубок пішов поруч, стежачи, щоб колесо не зісковзнуло в глибшу колію.

Тут було тихо й непривітно. Під стіною чорніло мокре сміття, з піддашшя звисала гнила дранка, а двері, залишені Андрієм відчиненими, поволі хиталися на завісах. Дядько ковзнув поглядом по порожньому подвір’ю й насупився. Коли ж на порозі показався молодий козачок із пістолем за поясом, глянув уважніше. Іванка поправила шапку, під яку вже встигла заховати неслухняне пасмо, і мовчки відступила, пропускаючи чоловіків усередину.

Бочка стояла біля лави. На темному дереві біліли нерівні крейдяні хрести, густо намальовані на клепках і віку, а з-під верхнього обруча стирчали свіжозабиті клинці. Дядько оглянув усе це, потім — перекинуті кухлі, посунуті лави та порожні столи. Розпитувати не став. Лише взявся обома руками за край бочівки, спробував хитнути, визначаючи вагу, й коротко кивнув.

Андрій підступив із другого боку. Удвох нахилили бочку, обережно викотили до дверей і на порозі зупинилися, щоб перехопити зручніше. Усередині щось тихо перекотилося, але селянин, на щастя, не прислухався. Був зайнятий тим, щоб не прищемити пальців об одвірок. За порогом підважили ще раз, підтягли до воза й перевалили через край.

— Холодна яка… Наче з льоху щойно, — пробурмотів дядько, витираючи долоні об штани.

— То й добре, що далеко везти не треба, — відказав Андрій.

Бочівку поклали ближче до передка, підперли полінами й прихопили мотузкою, щоб не качалася на вибоїнах. Селянин перевірив вузол, потягнув за вільний кінець і задоволено хмикнув. Андрій тим часом придивився до крейдяних хрестів. На одному місці біла риска трохи змазалася від рук, але решта трималася добре. Клинці теж не послабли.

Поки чоловіки поралися з вантажем, Іванка вивела зі стайні коней. Спершу Вихора, потім Андрієвого, а за ним в’ючного. Перевірила попруги, розправила ремені, поправила бесаги на третьому й переконалася, що нічого не залишили в корчмі. Робила все швидко, проте без метушні. Після ночі, проведеної за одним столом із нечистю, навіть звичайне кінське тепло під долонею заспокоювало.

На Вихора скочила легко. Поводи двох інших коней узяла в руку, розібравши так, щоб не плуталися й не натягувалися водночас. Андрій сів на воза біля бочки, дядько вмостився на своєму сіні й торкнув віжками кінську спину. Віз рушив із протяжним скрипом. Іванка пропустила його вперед і повела коней слідом.