Розділ 13

На першому ударі дівчина лише підвела очі. Не сподівалася, що вони просиділи так довго, й мимохіть подумала, скільки ж залишиться на сон, якщо знову рушати вдосвіта. На другому їй здалося, що світильник над столом пригас, а по стіні пробігла тінь від когось великого. Полум’я начебто горіло так само, проте світло вже не діставало до дальнього кутка, де ще мить тому можна було розрізнити і колоди, і почеплену на кілок свиту. Іванка моргнула, намагаючись позбутися раптової різі в очах, і побачила над Андрієвим плечем павутину.

Густу, сіру, провислу аж до його шапки. На ній висіли клаптики кіптяви та якісь сухі оболонки, а ближче до стелі темнів цілий жмут, що поволі ворушився від протягу. Дівчина добре пам’ятала те місце. Щойно там була чиста колода, вигладжена руками та плечима відвідувачів. Андрій навіть спирався на неї, коли повернувся з двору. Тепер же над його головою звисало стільки бруду, ніби в цьому кутку не прибирали багато років.

Наступний удар відгукнувся десь у грудях. Вибілені проміжки між колодами потемніли, розлізлися широкими мокрими щілинами, а на місці червоного мальованого узору біля вікна проступили плями цвілі. Зі стелі звисало клоччя, чорне від кіптяви. На стіні біля Андрієвого ліктя виступила волога, збігла вниз тонкою цівкою й загубилася за лавою. Іванка не могла зрозуміти, чи бачить, як усе змінюється, чи тільки тепер помічає те, що було тут від самого початку.

Поряд, там, де стояла діжка, по дереву повільно сповзала товста біла слимачка. Її вологий бік ледь поблискував, а позаду тягнувся широкий слизький слід. Дівчина відчула запах: холодний, прілий, знайомий із млина, тільки тут до нього домішувалося щось солодкаво-гниле. Він пробився крізь тютюновий дим і запах печені, наповнив ніздрі так раптово, що захотілося затулити носа рукавом. Іванка вже підняла руку, але вчасно стрималася.

Пшитшибіда все ще всміхався. Сидів навпроти, поклавши перев’язану руку на стіл, і чекав, коли молоді панове нарешті вип’ють за королівське здоров’я. Тільки рубець на його щоці тепер виявився глибокою тріщиною, що тягнулася від рота мало не до вуха. Під намащеними вусами стирчали дрібні гострі зуби, а з-під коміра випиналося рідке чорне хутро. Коли він повернув голову до приятеля, тріщина розтягнулася, показавши темне вологе всередині.

Іванчин погляд сам ковзнув нижче. Біля чобота шляхтича лежало щось довге, голе, з китичкою на кінці. Воно ворухнулося, піднялося над долівкою й поволі обвило ніжку лави. Дівчина відсахнулася б, якби за спиною не було стіни. Замість того так стиснула Андрієве коліно, що той мало не скрикнув.

Парубок на мить завмер із піднятим кухлем, але голови не повернув. Видно, відчув, що подруга вчепилася в нього не просто так. Іванка нахилилася ближче, ніби хотіла поправити торбу під лавою, і прошепотіла йому просто в рукав:

— Не пий.

— Що?

— Тут нечисть. Усі. У кухлі багно.

Андрій не відповів. Лише пальці на ручці кухля поволі напружилися, а усмішка, якою він досі зустрічав надокучливі похвали Пшитшибіди, застигла на обличчі. Перед ним сиділи ті самі шляхтичі, господар стояв поруч, жовніри вже піднімали пиво, підтримуючи королівське здоров’я. За вікном шумів дощ, біля печі хтось покашлював, пахло хлібом і хмелем. Усе виглядало звичайним, навіть затишним. Проте Іванчина рука тремтіла на його коліні так само, як тієї ночі біля млина.

Годинник ударив востаннє. Пшитшибіда нетерпляче підніс кухоль вище, і приятель у зеленому відразу повторив його рух.

— За його королівську милість! До дна, панове!

— Стривай, пане, — Андрій трохи випростався, наче хотів краще придивитися. — Ти он рану розв’язав. Кров пустиш на добре вбрання.

Шляхтич мимохіть глянув на руку. Зелений теж подався до нього, взявся поправляти край хустки, й на коротку мить обидва перестали стежити за гостями. Андрій приклав кухоль до губ, задер підборіддя та водночас трохи повернувся боком, наче давав їм більше місця. Широкий рукав затулив рух руки. Пиво хлюпнуло за його плече, у відкриту діжку, а сам парубок голосно видихнув, утер рота й поставив порожнього кухля на стіл.

— Добре, — промовив. — Тільки міцне.

— Наше пиво слабким не буває! — задоволено озвався корчмар.

Він нахилився до Андрієвого кухля, пересвідчився, що той порожній, і схвально кивнув. Парубок витримав його погляд, хоча серце калатало так, ніби знову стояв із шаблею навпроти Пшитшибіди. Там принаймні бачив супротивника й міг здогадатися, звідки чекати удару. Тут доводилося всміхатися, сидячи за одним столом із невідомо ким, і сподіватися, що Іванка встигне попередити про наступну небезпеку.

Дівчина свого кухля навіть не торкнулася. Під тонкою жовтуватою плівкою плавали грудочки ряски, чорні рослинні рештки та щось дрібне, що час від часу ворушилося. Піна виявилася болотяним шумовинням, збитим у липкі клапті. Один такий клапоть поволі розійшовся біля самого краю, відкривши темну воду. Іванка обережно відсунула кухоль, щоб не перекинути, й опустила очі.

На столі, де щойно лежав недоїдений хліб, темнів шмат трухлявої кори. З одного боку її надломили, і з-під зовнішнього шару стирчали мокрі волокна. Дівчина згадала, як відламувала скибку, підбирала нею підливу, жувала, нахвалюючи вечерю. У горлі стиснулося. Вона ковтнула, потім іще раз, щосили намагаючись не думати, чим насправді могло бути м’ясо в мисці.

— А молодший чого не п’є? — поцікавився зелений.

Тепер Іванка бачила, що шия в нього довга й складчаста, а комір врізається в неї, мов мотузок. Коли він повертав голову, шкіра збиралася з одного боку товстими зморшками, зате з другого натягувалася до блиску. Очі лишилися майже людськими, і саме через це дивитися на нього було найгидкіше. У тому погляді не було ні веселощів, ні сп’яніння — тільки пильна цікавість.

Іванка притиснула долоню до живота. Навіть удавати не довелося.

— Зле йому, — відповів Андрій. — З дороги вхоркався. Я за нього вип’ю.

— От тепер бачу шляхтича! — схвалив Пшитшибіда й посунув до нього Іванчин кухоль. — Давай, брате, за згоду!