Розділ 12

Розділ 20.

Уранці млинове колесо не стукотіло. Вода й далі шуміла біля загати, переливалася через мокре дерево, проте звичного розміреного гуркоту, до якого вони встигли призвичаїтися ще звечора, вже не було. Через те виразніше чулося все інше: як господиня перегукується з дітьми, як хропуть біля ясел коні, як мірошник пересуває складені за коморою дошки. Господар раз у раз зупинявся, придивлявся до дерева, обтирав долонею торець, тоді відкладав придатне набік. Побачивши гостей, кивнув і, наче виправдовуючись за вчорашнє, пояснив, що дещо для ремонту вже має. Не так багато, як хотілося б, але на початок вистачить.

Андрій нічого на те не відповів. За ніч вони зробили все, що могли, а стояти над чоловіком, доки той полагодить млин, не випадало. Дорога чекала. Парубок вивів коней, оглянув спини, перевірив підкови й заходився сідлати, поки Іванка допомагала Марисі складати припаси. Самій дівчині теж хотілося чимшвидше виїхати з двору. Млинник, звісно, виявився не таким уже й страшним, однак при денному світлі вона воліла бачити довкола лише тих, кого бачив і Андрій.

Припасів господиня винесла стільки, що довелося перекладати вже спаковане. Одні бесаги наповнили хлібом та сухарями, а в другі, урівноважуючи торбину із сіллю, поклали кільце ковбаси, шмат сала, дві дюжини печених яєць і добрий жмут пагонів цибулі та часнику. Яйця Марися загорнула в полотно, переклавши сухою травою, щоб не потовклися в дорозі. Ковбасу ще раз обтерла чистою ганчіркою, хоча та й без того була суха та пахла так принадно, що Андрій, затягуючи ремінь, мимохіть ковтнув слину.

— Та годі вже, господине, — сказав він, коли з хати винесли ще одну хлібину. — Нам же не цілий полк годувати.

— А їсти в дорозі захочеться — кого гукатимете? — відказала Марися. — Беріть, поки дають. Воно вам не завадить.

Мірошник за нічліг не взяв нічого. Коли Андрій нагадав про домовлену плату, аж замахав руками, немов відганяв настирливу муху. Мовляв, годі його соромити, він і без того в боргу перед добрими людьми. А якби гості не нагодилися, то ще невідомо, до чого б дійшло: чи млин завалився б, чи сам господар зі страху покинув би його напризволяще. Проте від солі не відмовився. Прийняв, подякував і відразу звелів жінці докласти подорожнім ще одну паляницю, наче тільки того й бракувало в навантажених бесагах.

Діти тим часом зібралися біля коней. Старший удавав, що просто допомагає батькові, підносив ремінь, відсував порожній кошик і намагався встигати туди, куди збирався ступити Андрій. Менші трималися ближче до Вихора. Кінь стояв спокійно, лише час від часу повертав голову, коли хтось надто близько підходив до його морди. Найменша дівчинка спершу ховалася за братом, а тоді наважилася простягнути долоню до сріблястої гриви. Іванка підсунулася ближче й дозволила погладити, притримуючи повід, щоб кінь ненароком не смикнувся.

Марися дочекалася, поки чоловік відійде до Андрія, і непомітно всунула Іванці в руку невеличкий згорток.

— Візьми, хлопче. У дорозі всяке трапляється.

Дівчина розгорнула краєчок полотнини. Усередині лежали заткнута восковим корком пляшечка свяченої води й шматочок білої крейди. Крейда була потерта, зі згладженими краями; видно, берегли її давно й не раз перекладали з місця на місце. Господиня нахилилася ближче, понизила голос і пояснила, що то не звичайна крейда, а єрусалимська, освячена. Колись покійна тітка принесла з прощі, відтоді й зберігали за образами.

— Учора дістала, поки ви до млина ходили, — додала Марися. — Хотіла своєму дати, щоб на дверях хреста намалював. А потім уже й не насмілилася. Ще подумає той… млинник, що знову проганяємо. Хто його знає, як воно з ними годиться.

Іванка мимохіть глянула в бік млина. При денному світлі там не було нічого незвичайного: темні мокрі стіни, верби над водою, нерухоме колесо. Здавалося, досить перейти греблю й відчинити двері, щоб побачити всередині тільки мішки, засіки та жорна. Проте перевіряти це дівчина не збиралася. Подякувала господині, знову загорнула пляшечку з крейдою й заховала подарунок у сідельну торбу, до чистої сорочки.

— Господаря свого пильнуйте, — порадила на прощання. — А то ще передумає теслю кликати.

— Не передумає, — пообіцяла Марися.

І так глянула на чоловіка, що Іванка заспокоїлася за долю млина. Принаймні відкладати ремонт, посилаючись на зайнятого теслю чи нагальніші справи, мірошникові тепер буде важко. Господар помітив той погляд, хоча й не чув слів, і відразу заходився пояснювати Андрієві, які саме дошки підійдуть на покрівлю. Марися вислухала здалеку, нічого не сказала, лише міцніше стулила губи.

Прощалися тепло. Мірошник власноруч відчинив ворота, побажав легкої дороги й ще раз запевнив, що не забуде їхньої допомоги. Діти вибігли слідом і довго махали руками, а найменша все намагалася перекричати братів, бажаючи чогось свого, нерозбірливого. Іванка озирнулася вже за поворотом. Біля брами ще стояла вся родина, над хатою підіймався тонкий димок, а мокрі верби світилися молодим листям. Дівчина махнула востаннє й послала Вихора за Андрієм.

Чи то доля вирішила, що наразі із сиріт досить пригод, чи з якої іншої причини, але наступні два дні їм не траплялося нічого лихого. Буденна дорога… Навіть нудно було б, якби навколо не лежав широкий світ, у якому вони досі знали лише кілька шляхів від батьківського обійстя до сусідніх маєтків та ярмарку. Тут же за кожним пагорбом відкривалося щось нове. Не неодмінно велике чи дивовижне: інколи вистачало хати, поставленої просто над урвищем, дивного колодязя чи містка, спорудженого зовсім не так, як удома.

Іванка раз у раз притримувала коня, щоб роздивитися. Андрій удавав, що тільки терпляче чекає на неї, хоча й сам крутив головою не менше. Біля одного мосту навіть зліз із сідла й зазирнув униз, розглядаючи, як підперли довгі балки. Дівчина відразу поцікавилася, чи не збирається він і тут шукати домовика. Парубок відбуркнув, що дивиться на дерево, а якщо їй кортить розмовляти з невидимими дідами, то нехай робить це без нього. Проте сказав без злості, й Іванка вперше від учорашнього вечора щиро всміхнулася.