Розділ 11.

Мірошник повернувся з комори не так швидко, як обіцяв. Спершу там довго щось переставляв, чимось гримів і сердито бурмотів собі під ніс, а тоді з’явився на порозі з ліхтарем та добрячим дрючком, окутим на кінці залізом. Ліхтар тримав за кільце, дрючок притискав ліктем до боку й водночас намагався поправити ґніт. Виходило погано. Великі пальці, звичні до важких мішків, воріт та млинових заставок, ніяк не могли впоратися з такою дрібною роботою. Господар двічі обпікся, засичав, мало не впустив світильника, а коли Андрій мовчки простягнув руку, віддав його з такою охотою, ніби тільки того й чекав.

Парубок причинив маленькі дверцята, перевірив, чи добре тримаються, й підняв ліхтар вище. Крізь тьмяні рогові пластинки сочилося жовтаве світло, якого ледве вистачало, щоб роздивитися обличчя господаря. Ніс, підборіддя та вилиці виступили з темряви різко, а очі сховалися під насупленими бровами. Удень мірошник здавався чоловіком певним себе, міцним і владним, звиклим, щоб у господі все чинилося за його словом. Тепер він раз у раз перехоплював дрючка й озирався через плече, наче боявся, що хтось вийде з комори слідом за ним.

— Свічка освячена, — пояснив, помітивши, як Андрій придивляється до ліхтаря. — На Стрітення до церкви носили. Марися каже, така від усякого лиха помічна. Берегли ось…

— А оце? — Іванка кивнула на дрючок. — Теж святили?

Мірошник поглянув на окуте залізом дерево, тоді на неї. Відповідати одразу не став, наче й справді намагався пригадати, чи не заносили часом до церкви й дрючка.

— Це так… Про всяк випадок.

— Отож, — кивнув Андрій. — Про всяк випадок воно найпевніше.

Дівчині закортіло докинути щось іще, але, вийшовши надвір, вона передумала. Поки вони збиралися, остаточно стемніло. Хата, стайня та комора, між якими ще недавно ходили люди, бігали діти й кудкудакали кури, тепер стояли тихі, із наглухо причиненими дверима. Навіть знайома після вечері груша стала іншою: гілля злилося в суцільну темну крону, а стіл під нею ледве вгадувався. Від річки тягло прохолодою, пахло мокрою травою та водоростями. За тином розмірено шумів млин, і кожен глухий удар, що долинав звідти, мимохіть примушував дослухатися.

Біля хати світився лише один каганець. У його непевному світлі виднілася Марися, що стояла на порозі й притискала до спідниці найменшу доньку. Решта дітей тулилася за нею. Старший хлопець намагався визирнути з-за материних плечей, але вона, навіть не озираючись, відсунула його рукою назад. Господиня перехрестила всіх трьох, щось беззвучно промовила й зачинила двері. Майже одразу виразно брязнув засув.

Іванка мимохіть озирнулася на той звук. Дурниця, звісно: люди вкладалися спати, замикали хату на ніч, як робили це щодня. Проте саме тепер здалося, ніби їх не просто випровадили з двору, а залишили по цей бік дверей із усім тим, чого самі господарі боялися вже не першу ніч. Андрій, видно, теж почув засув. Кинув короткий погляд на хату, але нічого не сказав, тільки зручніше взяв ліхтар.

Пес лежав під ґанком, поклавши морду на лапи. Коли мірошник покликав його, лише повів очима, в яких на мить відбилося жовте світло. Господар прикрикнув удруге, ляснув себе по стегну, проте собака й не подумав підводитися. Навпаки, забився глибше під дошки, шкрябнувши пазурами по землі, й тихо загарчав. Не на людей — кудись повз них, у бік воріт.

— Ледача худобина, — пробурмотів мірошник. — Удень гавкає так, що власного голосу не чути. А як треба…

Він не договорив і більше пса не кликав. Іванка теж вирішила не нагадувати, що вдень особливої потреби в собачій відвазі не було. Зате зараз було б значно приємніше мати поруч істоту, яка чує та бачить у темряві краще за людину. Дівчина поправила пояс, перевірила, чи не заважають пістолі, й рушила за Андрієм до хвіртки.

За огорожею відразу потягло холодом. Від води піднімався туман, невисокий, до колін, і стежка то виринала з нього, то знову губилася. Світло ліхтаря ковзало по вологій траві, вихоплювало камінь, корінь, вибоїну, наповнену чорною водою, та вже за кілька кроків розчинялося в пітьмі. Іти доводилося повільно. Мірошник, хоч знав тут кожну грудку, двічі оступився, а тоді пропустив Андрія вперед, пояснивши, що так буде зручніше всім.

Іванка трималася трохи збоку, ближче до товаришевого плеча. Вона чудово розуміла, що через кілька обережних кроків ніхто не назве її боягузкою, однак власна поведінка вже починала сердити. Ще за столом усе здавалося простішим. Є млин, у ньому щось грюкає, люди полохаються, а вони підуть, подивляться й розберуться. Тепер же темна будівля стояла попереду так близько, що не бачити її було неможливо, й дівчині зовсім не хотілося міркувати, хто саме може чекати всередині.

Звідси млин здавався значно більшим, ніж удень. Покрівля затуляла добрий шмат неба, верби з обох боків зливалися зі стінами, а мокре колесо раз по раз виринало з пітьми, блиснувши облитою водою лопаттю. На мить та лопать ставала схожою на велику чорну долоню, а тоді зникала, поступаючись наступній. Вода шуміла дедалі дужче. Вона переливалася через загату, била в дерево, стікала з колеса важкими струменями й заглушувала кроки, так що мірошник за кілька ступнів позаду вже здавався набагато далі.

На середині греблі Іванка раптом спинилася. Там, куди світло вже не сягало, але ще можна було вгадати бліду смугу стежки, щось ворухнулося. Низьке, згорблене, наче мала людина, що пригнула голову й поспішала сховатися. Постать промайнула біля млинової стіни та зникла за рогом. Дівчина придивилася, аж очі заболіли, проте побачила тільки лопухи, які ледь погойдувалися над водою.

Певно, вітер. Або тінь від верби, коли хитнувся ліхтар. Щоправда, на греблі не відчувалося й найменшого подиху, а верби стояли нерухомі.

— Що там? — тихо спитав Андрій.

— Нічого. Здалося.

Він поглянув у той бік, куди дивилася Іванка, й трохи підняв світло. Далі від того видно не стало: жовта пляма тільки перемістилася зі стежки на мокрі стебла, залишивши все довкола ще чорнішим. Мірошник почув, що вони зупинилися, й одразу озирнувся. Підніс дрючок, позираючи то на гостей, то за їхні спини, а тоді голосно ковтнув.