Розділ 10

Два наступні дні дорога минула майже без пригод.

Вони виїжджали до сходу сонця, коли роса ще густо лежала на травах, а над луками клубився білий, мов гусячий пух, туман. Коні ступали неспішно, обираючи твердішу землю поміж коліями. На піщаних відтинках копита глухо шурхотіли, на кам’янистих — починали виразно цокати, і тоді той звук довго котився порожньою дорогою. З очеретів зрідка здіймалася перелякана качка, а десь у високій траві невтомно деркав деркач.

Спершу їхали мовчки. Після сну ще не хотілося розмовляти, та й ранкове повітря було надто чистим і тихим, щоб порушувати його без потреби. Іванка щільніше запахувала каптан, ховала пальці в рукави й дивилася, як туман поволі відступає з дороги. Андрій час від часу перевіряв, чи рівно тримається поклажа на в’ючному коні, чи не сповзла набік котрась торба.

Після перепочинку біля озера навіть коні ніби повеселіли. Вихор частіше піднімав голову, зацікавлено повертав вуха на пташині голоси й не раз намагався перейти на швидший хід. В’ючний теж уже не відставав, хоча своєї звички тягнутися до кожної соковитішої купини не позбувся. Андрій стримував його, бурчав, а Іванка радила не бути таким скупим: мовляв, кінь теж має право поснідати дорогою.

Коли сонце піднімалося вище, усе довкола змінювалося. Зникала ранкова блідість, темнішала зелень, на луках займалися дрібні жовті квіти. Від нагрітої землі тягло теплом, і вже не хотілося ховати руки. Дівчина розстібала комір, випростовувалася в сідлі й дедалі частіше ловила себе на думці, що перестала щохвилини чекати небезпеки.

Ніхто не гнався за ними. Не доводилося звертати з дороги, ховатися в балках чи прислухатися, чи не чути позаду поспішного кінського тупоту. З кожною верствою віддалялися і Вишнівчик, і дядько Никифор, і пан Жельський. Часом навіть здавалося, що все те життя, повне тривог, належало вже комусь іншому, а попереду на них чекало тільки добре.

Іванка розуміла, що так не буває. Але думати про це не хотілося. Надто приємно було прокидатися й самій вирішувати, куди їхати, коли спинитися, де напоїти коней. Ніхто не наказував сидіти вдома, не нагадував про пристойність, не розповідав, як належить поводитися молодій панні. Шапка, під якою доводилося ховати косу, часом тиснула, зате решта чоловічого вбрання в дорозі виявилася напрочуд зручною.

Андрій теж потроху відійшов. Виспавшись, менше бурчав, охочіше відповідав на жарти й уже не повертав голови на кожен шерех. Вони таки почали чергуватися вночі, як і домовлялися. Іванка пильнувала перша, поки він спав, а потім будила легким дотиком до плеча. Сперечатися парубок перестав: одна ніч доброго перепочинку переконала краще за всі її докори.

Села та містечка, що траплялися на шляху, минали, майже ніде не затримуючись. Лише коли кортіло свіжого хліба чи молока, звертали до крайньої хати. Андрій спішувався, вітався, питав, чи не продасть господиня чогось у дорогу. Іванка лишалася біля коней і з-під насунутої шапки роздивлялася подвір’я.

Господині, побачивши молодих шляхтичів, не відмовлялися винести паляницю, кухоль молока або грудку ще мокрого домашнього сиру. Декотрі спершу казали, що нічого немає, але, трохи поміркувавши, знаходили і хліб, і горнятко сметани, і кілька цибулин. Андрій гречно дякував, не торгувався через кожен гріш, а Іванка тим часом устигала розпитати, чи спокійна дорога попереду.

Розпитувала обережніше, ніж удома. Не називала ні себе, ні Вишнівчика, не втручалася в довгі балачки. Проте й кількох запитань вистачало, щоб господиня почала розповідати все, що вважала вартим уваги.

Та потрібних їм новин не було. За словами зустрічних, татари давно не показувалися в цих місцях, жовніри й гайдуки останнім часом теж не проїжджали. А решта — у когось клуня згоріла, на хуторі ведмідь ялівку задер, сусіди знову не поділили межі — їх майже не обходило. Слухали чемно, співчували, де належало, й рушали далі.

Після однієї такої розмови Іванка довго мовчала, а тоді раптом усміхнулася.

— Що? — спитав Андрій.

— Уявила, як та жінка ввечері розповідатиме, що до неї двоє паничів заїжджали.

— А що тут уявляти? Розповість.

— І про нас хтось послухає, як ми про ту клуню, та й забуде.

Андрій глянув на неї й кивнув.

Саме цього їм тепер і хотілося.

Ночі стояли тепліші й лагідніші. Земля за день добре прогрівалася сонцем, а в затишному місці, підстеливши попону й загорнувшись у свиту, можна було спати не гірше, ніж у хаті. Тож шукати щоразу заїзд чи людське житло не було потреби. Звертали з дороги до гайка або в сухий байрак, напували коней, розкладали невелике багаття.

Про харч теж особливо не журилися. Хліб і крупа ще були, свіжого докуповували, а довколишні поля та переліски годували того, хто вмів користуватися луком. Першого дня Андрій добув зайця, що надто довго просидів у траві, певний, ніби його не видно. Наступного Іванка влучила просто із сідла в дрофу, яка не встигла здійнятися з перелогу.

Після того дівчина довго не могла заспокоїтися. Поки Андрій сходив по здобич, вона сиділа на Вихорі з таким виглядом, ніби щойно виграла двобій перед цілим військом.

— Бачив, як я вмію?

— Бачив.

— А як швидко?

— І це бачив.