Розділ 9

Ближче до полудня дорога нарешті вивела їх із лісу.

Сталося це якось раптово, майже в одну мить. Ось вона ще так само петляє поміж деревами, то підіймаючись, то спускаючись по невидимих оку пагорбах. Дуби та граби стоять обабіч суцільною стіною, затуляючи і небо, і далечінь. Під копитами темніє вогка земля, хрускотять дрібні гілочки, а над головою раз у раз змикається молоде листя. Лише світла між стовбурами дедалі більше, та й теплом уже тягне звідкись попереду.

А потім дерева розступилися, і коні вийшли на узлісся, опинившись на чубку доволі високого пагорба.

Перед Іванкою та Андрієм відкрився простір.

Такий широкий, що після кількох годин поміж деревами обоє мимоволі притримали коней. Очі, звиклі до близьких стовбурів та зеленої сутіні, тепер могли дивитися скільки завгодно далеко. Нічого не заважало поглядові. Земля розгорталася перед ними аж до блідої смужки обрію, де вже важко було розрізнити, закінчуються пагорби чи починається небо.

Хвиля за хвилею котилися в далечінь луки й поля. Молоді жита вкрили землю густою зеленню і здавалися величезними клаптями оксамиту, розстеленими поміж жовтуватих торішніх перелогів. Десь темніли свіжозорані ниви, ще вологі в глибоких борознах. Десь ясніли смуги молодого вівса. На одному полі поволі рухалася пара волів, але звідси вони були такі маленькі, що Андрій не відразу розгледів за ними плуг.

Між полями зеленіли гайки. Одні — невеликі, наче забуті кимось острівці серед трав. Інші — густіші, широкі, майже чорні в затінку. Уздовж меж росли поодинокі дерева, і під кожним уже лежала коротка полуденна тінь. Далеко праворуч на випасі біліли якісь цятки. Іванка придивилася й зрозуміла, що то вівці.

Поміж пагорбами звивалася річка. Неширока, але примітна навіть здалеку. Вона то блищала на сонці вузькою срібною стрічкою, то ховалася за підвищенням і знову виринала далі. Над нею зеленіли верби, а в одному місці темнів невеличкий місток. До нього збігалися дві польові дороги, витоптані, мабуть, ще задовго до того, як нинішні господарі навчилися ходити.

Обабіч широкого шляху виднілися села. Невеличкі, на два-три десятки дворів. Білі стіни хат світилися серед садів, солом’яні та очеретяні стріхи жовтіли під сонцем. Звідси оселі здавалися майже іграшковими, особливо тепер, коли дерева вкрилися цвітом і ховали подвір’я під білими й рожевими кронами. Де-не-де над стріхою підіймався тонкий димок, розпливався й губився в повітрі.

У двох місцях височіли вітряки. Обидва стояли нерухомо: вітру ледве вистачало поворушити молоде листя на узліссі. Ще далі, над одним із сіл, виднілася дерев’яна церква. Темний дах і баня під хрестом виринали з-поміж садів так, наче церква росла просто із землі.

А найбільше впадало в око озеро.

Воно лежало трохи осторонь дороги, між пагорбами, розкинувшись широкою блакитною плямою. Сонце стояло високо, і вода так чисто відбивала небо, що здавалася його шматком, випадково залишеним на землі. Біля дальнього берега темніла смуга очерету. Ближче до них над самою водою схилялися старі верби, а поміж ними виднілися світлі прогалини пологого берега.

Навіть Іванка, котра останніми днями мала небагато охоти милуватися краєвидами, не могла відвести очей.

Повітря тут було зовсім інше. Не пахло лісовою пріллю, вологою корою та грибами. Натомість легкий вітерець ніс запах нагрітої землі, молодої трави, квітучих садів і води. Дівчина глибоко вдихнула, випростала плечі. Після лісу, де кожен поворот ховав те, що чекало попереду, хотілося просто дивитися вдалечінь і знати, що там нічого не затуляє дорогу.

Шлях спускався з пагорба, губився серед полів, огинав села й знову простував далі. Подекуди на ньому біліла суха курява, в низинах ще трималися темні смуги вологи. На найближчому відтинку не було ні воза, ні вершника. Тільки над колією крутилася дрібна пташина, раз у раз сідаючи на землю й знову злітаючи.

— Озеро! Вода!

Іванка так радісно сплеснула в долоні, що Вихор стривожено фиркнув і застриг вухами. Дівчина відразу погладила його по шиї, але сміятися не перестала.

— Ти наче вперше її побачила, — озвався Андрій.

— Тю на тебе! То ж нарешті скупатися можна.

Вона вже подалася вперед, видивляючись, де зручніше спуститися з пагорба. На обличчі з’явилася така щира, нетерпляча радість, якої парубок давно не бачив. Учора Іванка могла усміхнутися на його жарт, могла пирхнути або огризнутися, але зараз усміхалася просто тому, що попереду була вода.

— Забула, що купець радив тобі не вмиватися, аби на хлопчака була схожа?

— Добре, добре. Але то вже від завтра.

— Так ти й учора…

— А зараз хто мене побачить?

Повела рукою, наче підкреслюючи безлюддя найближчих схилів. Андрій хотів нагадати про села, що виднілися вдалині, та Іванка вже підібрала повід і послала Вихора вниз. Кінь охоче рушив стежкою, а коли схил став пологішим, перейшов на швидший хід.

— Ей, куди, навіжена?!

Дівчина лише махнула рукою.

Андрій зітхнув і рушив слідом. Гнати так само швидко не міг: у поводу йшов в’ючний кінь, а торби по обидва боки його спини й без того помітно погойдувалися. Доводилося стежити, щоб не зачепив копитом каменя й не став навскоси там, де стежка звужувалася.

Іванка тим часом уже дісталася води. Скочила із сідла, притримала Вихора за повід, а тоді повела його до найближчої верби. Кинула погляд на схил, де Андрій ще поволі спускався, й, не чекаючи, присіла навпочіпки біля берега.

Вода хлюпнула в долоні, холодна аж до ломоти в пальцях. Дівчина вмила обличчя, провела мокрими руками по скронях, ще раз зачерпнула. Краплі потекли за комір, і вона смішно здригнула плечима.

— Холодна…

Андрій саме під’їхав ближче й почув.

— Так не літо ще.

— Байдуже! Зате яка чиста.

Вода й справді була прозора. Біля самого берега виднівся кожен камінець, кожна стеблина водяної трави. Дрібні рибки снували над світлим дном, зникали під тінню верби й знову поверталися. Від Іванчиних рук розходилися кола, і рибки щоразу відскакували вбік, але невдовзі збиралися знову.