Розділ 8.

Ранок підступив непомітно.

Сонця за деревами ще не було видно, але ніч уже відступила. Небо над верхівками дубів та грабів налилося чистою блакиттю, а найвищі гілки світилися так, ніби день давно настав і лише ліс унизу про те ще не знав. Між стовбурами трималися прохолодні сутінки. Від землі тягло вогкістю, прілим листям і вчорашнім димом, що за ніч устиг увібратися в одяг та волосся прочан.

Першими прокинулися птахи.

Спочатку десь у кронах озвався дрізд. Свиснув кілька разів, замовк, наче прислухаючись, чи хтось відповість. З іншого кінця галявини йому відгукнувся другий, далі третій, і незабаром увесь ліс загомонів на різні голоси. Свистіло, цвірінькало, посвистувало й щебетало так завзято, ніби кожен поспішав розповісти сусідам щось надзвичайно важливе.

Неподалік коротко кукнула зозуля. Раз, другий… Помовчала трохи й заходилася відраховувати чиїсь роки далі. Андрій почув її крізь сон, навіть спробував полічити, але збився майже відразу. Розплющив очі, подивився на посірілий стовбур перед собою й не одразу второпав, чому той стоїть так близько.

Потім прилетіла сорока.

Сіла на суху гілку над самою галявиною й одразу здійняла сварку. Стрекотіла, смикала хвостом, переступала тонкими лапами, явно невдоволена тим, що серед її лісу знову заночувала ціла юрба людей. Коли ніхто не звернув на неї уваги, перелетіла нижче й заходилася сваритися ще завзятіше. Прочани й далі спали. Видно, сорока була до такого ставлення звикла не менше, ніж люди до її скрекотіння.

Андрій поволі випростався. Спина затерпла, під шиєю неприємно тягло, а права нога, яку він незручно підібрав під себе, спершу й зовсім наче не належала йому. Довелося обережно розігнути її, почекати, поки відступить поколювання. Тоді потер долонею обличчя й остаточно згадав, де перебуває.

Перше, що зробив, — глянув на Іванку.

Спала поруч, загорнувшись у попону майже до підборіддя. Шапка трималася на голові, хоча й зсунулася трохи набік. З-під краю тканини виглядали пальці, якими дівчина уві сні притримувала свій нехитрий покрив. Андрій посидів, дивлячись на неї, а тоді перевів погляд на коней.

Усі троє були на місці. В’ючний стояв, опустивши голову, другий поволі щипав траву, а Вихор саме струснув гривою й потер морду об передню ногу. Нічого не сталося. Принаймні довкола все виглядало так само, як тоді, коли Андрій востаннє оглядав галявину.

Від цього стало легше, хоча сором за недотриману обіцянку нікуди не подівся.

Табір прокидався поволі.

Спершу заворушився хтось із чоловіків, сів, позіхнув і почав шукати чоботи. Один знайшов одразу, другий довелося витягати з-під власної свити. Чоловік оглянув його, перевернув, витрусив сухий листок і лише тоді заходився взуватися. Неподалік закашлявся старий, загорнутий у кожух. Кашляв довго, сердито, немов мав до ранку якісь особисті претензії.

За ним підвелася молодиця й почала поправляти на дітях ряднини та свитки, що за ніч сповзли набік. Менший одразу потягнувся за її рукою, не розплющуючи очей. Старший перевернувся на живіт і спробував сховати голову під торбу.

— Вставай, — неголосно звеліла мати. — Учора тебе вкласти не можна було, нині не добудишся.

Хлопчак щось пробурмотів, але торбу з голови не зняв.

Галявиною покотилося сонне гудіння людських голосів. Люди перемовлялися, позіхали, потягалися, бурчали собі під ніс. Хтось нарікав, що всю ніч заважав корінь, хтось запевняв, що під деревом спалося краще, ніж у власній хаті. Здалеку той ранковий гомін нагадував великий бджолиний рій, що тільки-но почав ворушитися у вулику.

Біля вчорашнього багаття вже поралося кілька чоловіків. Один приніс оберемок сухих гілок, другий розгорнув густу ковдру попелу й заходився шукати вцілілий жар. Знайшовши, поклав ближче тоненьких трісочок, пригнувся й обережно подув. Попіл піднявся йому просто в обличчя. Чоловік відвернувся, чхнув так голосно, що сорока замовкла на пів подиху, і знову взявся до діла.

Невдовзі над землею потягнувся перший сизий димок. Спершу стелився низько, чіплявся за траву, а коли вогонь узявся дужче, поволі піднявся до гілля. Куховарка, уже підперезана й зібрана, поставила поруч казан. Глянула, як чоловіки пораються біля жару, й підсунула ближче ще кілька сухих гілок.

Ніхто не поспішав, але й без діла не сидів. Попереду чекав цілий день дороги. Біля криниці чи струмка можна буде перепочити, напитися, напоїти коней, проте розводити вогонь посеред дня не завжди випадала нагода. Тому кожен намагався перед виходом поснідати як слід і випити чогось гарячого.

Поки грілася вода, жінки діставали з торбин хліб, сир, учорашні паляниці. Хтось різав цибулю, притискаючи її великим пальцем до окрайця. Хтось розливав по кухолях узвар. Дітям спершу давали по шматку хліба, щоб не плуталися під ногами й не допитувалися щомиті, коли вже буде готове.

Учорашній казан знову обступили з усіх боків. Тепер у ньому варилася затірка. Куховарка мішала її довгою ложкою й час від часу здіймала руку, відганяючи надто нетерплячих. Над гарячою стравою підіймалася пара, і запах вареного тіста поволі витісняв із ранкового повітря нічну вогкість.

Молоді дівчата тим часом одна за одною зникали між деревами. Певно, вмиватися росою, якої в глибині лісу мало бути ще більше, ніж на витоптаному краї галявини. Поверталися ненадовго згодом, з порожевілими від прохолоди щоками. У декотрих біля скронь блищали краплини, інші пригладжували долонями коси й перехоплювали стрічки.

Щебетали між собою не згірш лісових пташок. Одна щось розповідала, нахиляючись до подруги, друга пирскала сміхом і відмахувалася, третя озиралася, чи не чує мати. Навіть похмурий старий у кожусі перестав бурчати й проводив їх поглядом. Потім хмикнув собі під ніс і заходився старанніше обтрушувати з одягу суху траву.

Роса сріблилася так густо, ніби хтось уночі розсипав по галявині жмені дрібних перлин. Коли люди почали ходити туди-сюди, краї свит і поли жупанів швидко намокли, а чоботи заблищали від вологи. На прим’ятій траві лишалися темні доріжки. Сонце поволі торкалося верхівок, і там, де промінь діставав до землі, роса вже починала тьмяніти.