Ніч остаточно вступила у свої права.
Обидва вогнища давно прогоріли. Лише де-не-де під сірим попелом ще жеврів червоний жар, та зрідка тріскала недогоріла гілка, випускаючи коротку низку іскор. Біля більшого багаття лежав перекинутий догори дном казан. Удень він здавався чималим, а тепер губився поміж клунками, торбами та посудом, що його жінки поскладали на ніч. Поруч темніла купка невикористаного хмизу. Ніхто вже не докидав його у вогонь: вечерю зготували, воду зігріли, а сидіти біля жару не лишилося охочих.
Прочани спали покотом. Хто загорнувся у свиту, хто накрився рядниною, хто просто підклав під голову торбу й ліг, не зважаючи на тверду землю. Матері примостили дітей ближче до себе, підгорнули їм під боки одяг, позатуляли від нічної прохолоди голі литки. Один із хлопчаків, що ввечері випрошували пістоля, заснув, не випустивши з руки довгого прутика. Тепер той стирчав з-під ряднини й ледь ворушився щоразу, коли малий перевертався уві сні.
Після цілого дня дороги сон приходив швидко. Ще недавно хтось скаржився на натерту п’яту, хтось перекладав під головою торбу, шукаючи зручнішого місця, а тепер звідусіль чулося рівне дихання. З протилежного краю галявини долинало неголосне хропіння. Часом воно раптово уривалося, і Андрій мимохіть прислухався, поки чоловік знову не починав виводити носом свою нехитру пісню.
Місяць піднявся над верхівками дерев і світив просто на галявину. У його холодному світлі біліли намітки на жіночих головах, сріблилися пасма сивого волосся, відблискували пряжки на поясах та кінська збруя, складена біля дерев. Знайомі ще звечора речі змінили обриси. Згорнута свита нагадувала сплячу людину, а корч, якого вдень ніхто й не помітив би, тепер скидався на когось, хто присів навпочіпки й терпляче чекає.
Під деревами лежала густа тінь. Там, де примостилися Андрій з Іванкою, місячне світло торкалося лише краю попони та носака чобота, що виглядав з-під свитки. Обличчя дівчини він майже не бачив. Зате чув її подих і знав: спить.
Спершу Іванка ще ворушилася, поправляла під головою торбу, тихенько нарікала на коріння. Потім нагадала, щоб розбудив її, коли сам почне куняти. Андрій пообіцяв. Вона якийсь час лежала з розплющеними очима, вдивляючись у листя над головою, а тоді непомітно затихла. Лише рука лишилася на краю свитки, якою прикрили зброю.
Парубок обережно підтягнув їй на плече попону. Від цього простого руху в грудях стало тепло й водночас тривожно. Так близько до нього вона спала, може, ще в дитинстві, коли після довгого дня засинала десь на возі, прихилившись до його плеча. Тоді неодмінно був поруч хтось старший. Тепер старшим доводилося бути йому самому.
Табір мовчав. Інколи хтось кашляв, перевертався на другий бік чи бурмотів щось нерозбірливе. Стриножені неподалік коні зрідка пирхали й знову бралися скубати траву. Вихора Андрій упізнавав навіть у напівтемряві: срібляста грива виразно проступала на чорній шиї. Кінь пасся спокійно, не підводив голови й не насторожував вух, і це трохи заспокоювало.
Зате ліс не спав.
Десь далеко тягуче озвалася сова. Їй відповіла інша, ближче, й Андрій повернув голову на той голос. У кущах щось дрібне діловито нишпорило в торішньому листі, завмирало, а потім бралося шарудіти знову. Тріснув сухостій. Невдовзі якась звірина коротко зойкнула, наче їй затиснули горло, і все стихло.
Парубок посидів, прислухаючись, але більше нічого не почув. Звідти ж, із темряви, долинув запах вологої землі й прілого листя. Він знав, що нічний ліс завжди живе своїм життям. Дід Охрім не раз сердився, коли хлопець починав озиратися на кожен шерех: мовляв, якщо всіх їжаків за розбійників матимеш, до ранку й сам себе налякаєш. Та знати було одне, а сидіти вночі поміж чужими людьми й пильнувати — зовсім інше.
Вітер майже вщух, проте високі дуби все одно ледь чутно перешіптувалися верхівками. Здавалося, там, над галявиною, триває некваплива розмова, до якої не долучають нікого з тих, хто лежить унизу. У прогалині між розлогими кронами виднілися зорі. Далі від місяця їх було більше, і бліда смуга Чумацького Шляху ще проступала над темним краєм лісу.
Андрій підвів голову, намагаючись розворушитися. Потилицю тягло тупим, надокучливим болем. Спина затерпла від сидіння, а ноги, хоч він уже кілька разів міняв положення, ніяк не знаходили собі місця. Хотілося випростатися на попоні, заплющити очі й бодай трохи не думати ні про дорогу, ні про погоню, ні про те, що робитимуть завтра.
Він глянув на Іванку. Треба було будити, як домовлялися. Та дівчина спала так міцно, що рука не піднімалася торкнутися її плеча. Нехай ще трохи відпочине. Він посидить, поки остаточно згасне багаття, тоді вже…
Як не бадьорився, а втома й попередня тривожна ніч далися взнаки. Сон налягав на повіки, голова поволі хилилася вперед. Андрій випростався, потер обличчя долонею, ще раз оглянув галявину. А наступної миті вже не помітив, як очі заплющилися.
Прокинувся від сухого хрускоту.
Рвучко підвів голову й мало не вхопився за пістоля. За кілька кроків бовваніла темна постать, збоку підсвічена багрянцем згасаючого жару. Чоловік стояв нерухомо, ніби чекав, поки його впізнають. Андрій устиг розгледіти широкий пояс, темний жупан, знайомий обрис голови — і лише тоді відвів руку від зброї.
То був купець. Той самий, що ввечері тримався трохи наосібно, до загальних балачок майже не встрявав і більше слухав, аніж говорив.
Парубок відчув, як гарячіють вуха. Ото вартовий! Підпустив людину так близько, що за іншого наміру та вже могла б учинити все, чого хотіла. Хотілося виправдатися бодай перед собою, що не спав, а тільки на мить заплющив очі. Та від того нічого не мінялося.
— Чого, пане, людей страшиш? — буркнув невдоволено.
— Та не схожий ти на страшка, — відказав той розважливо. — Пильнуєш?
— Хтось же мусить.
Андрій кивнув у бік безпечно поснулих людей. Купець простежив за його поглядом і трохи помовчав. Ні усмішки, ні глузування на обличчі не було, хоча він, певно, бачив, як парубок щойно прокинувся.
#13 в Історичний роман
#316 в Фентезі
пригоди і кохання, історичний пригодницький роман, загадки та таємниці
Відредаговано: 04.11.2026