Розділ 6.

— Дякую, охоче… — відказав за обох Андрій. — А ось це від нас прийміть до загального казана.

Парубок відв’язав від сідла чималу торбину, повну пиріжків, що їх напекла в дорогу Одарка, і простягнув найближчій молодиці. Полотно ще зберігало запах печеного тіста, хоч самі пиріжки давно вистигли. Вранці господиня запихала їх у торбу, примовляючи, що дорога довга, а їсти хочеться щодня, і не слухала запевнень, що всього вже доволі. Тепер її припас мав стати в пригоді ще й чужим людям.

— Ще свіжі. Сьогодні з печі.

Жіночка, кругленька, мов пампушка, сяйнула вдячною усмішкою, перейняла гостинець і зазирнула всередину.

— Ого! Та тут і нашій малечі стане. Спасибі вам, хлопці. І тій, що пекла, хай Бог здоров’я дає.

Не чекаючи відповіді, гайнула до казана. За нею одразу потяглося кілька зацікавлених поглядів, а один із хлопчаків навіть підвівся навшпиньки, сподіваючись розгледіти, що принесли. Молодиця легенько відтіснила його ліктем і щось сказала куховарці. Обидві засміялися, після чого торбина зникла поміж клунками та мисками.

Іванка проводила її очима. Ще вранці Одарка стояла біля печі, витирала об фартух руки й усе знаходила щось, що неодмінно треба взяти із собою. Тоді дівчині хотілося швидше вирушити: здавалося, кожна зайва хвилина наближає погоню. Тепер було шкода, що не обійняла молодицю ще раз і не сказала чогось кращого за звичайне «дякую». Хоч Одарка, певно, й не чекала красних слів.

— Коней можете он там стриножити, — вказав на дальній кут галявини один із чоловіків. Той самий, із руками коваля. — Там трава хороша. І на очах будуть. Тільки попід самі кущі не пускайте, там коріння стирчить. Ще котрий зачепиться.

— Дякую, — злегка вклонився Андрій.

Він перехопив у Іванки повід Вихора й повів коней у вказаний бік. Дівчина рушила слідом, притримуючи в’ючну торбу, що трохи зсунулася набік. На краю галявини й справді зеленів чималий шмат м’якої лісової трави, ще по-весняному свіжої та густої. Коні, вчувши пашу, самі пришвидшили крок, а в’ючний потягнувся до неї так наполегливо, що Андрієві довелося стримати його за повід.

— Постривай, ненажеро. Дай спершу з тебе добро зняти.

Звільнений від поклажі кінь труснув головою і відразу заходився щипати траву. Вихор поки терпляче стояв біля Іванки, тільки повертав до неї вухо щоразу, як дівчина торкалася пряжки чи шелестіла ременем. Вона зняла з нього сідло, провела долонею по теплій спині. Під пітником шерсть потемніла й злежалася, зате сам кінь уже дихав рівно.

Андрій тим часом розсідлав другого, розстелив пітники, щоб трохи провітрилися, і приніс оберемок сухішої торішньої трави. Скрутив віхоть, почав обтирати кінські боки. Працював звично, не поспішаючи, хоча запах гарячого кулішу вже долинав і сюди. Коли нахилився по сідло, у потилиці неприємно стукнуло, і парубок на мить завмер.

Іванка це помітила.

— Знову болить?

— Трохи.

— То не хапай усього сам.

Вона підняла сідло раніше, ніж він устиг заперечити, й віднесла на сухіше місце. Андрій провів її поглядом, але сперечатися не став. Суперечок на сьогодні з них вистачало, та й дівчина мала рацію: поспішати вже не було куди. Вперше за цілий день можна було зняти руку з повода й не вдивлятися щомиті в дорогу.

Стриножені коні розійшлися на довжину кількох кроків. Чути було, як вони видихають крізь ніздрі й соковито рвуть траву. В’ючний спробував посунути Вихора з уподобаного місця, та той лише притиснув вуха й повернув голову. Цього виявилося досить.

— А цей собою командувати не дозволяє, — зауважив Андрій.

— Має в кого вдатися, — тихо відказала Іванка.

Парубок усміхнувся. Хотів щось додати, але з другого кінця галявини вже гукнула куховарка:

— Готово! Можна вечеряти!

Гурт пожвавлено загомонів. Заторохтіли мисками, зашурхотіли торбами, хтось почав шукати ложку й невдовзі знайшов її за власним поясом. Мати впіймала за комір хлопчака, який уже намірився стати ближче до казана, й заходилася витирати йому обличчя вогким кінцем рушника. Той крутив головою, пирхав, але вирватися не міг.

До їжі, однак, ніхто ще не приступав. Погляди раз у раз зверталися до ченця, котрий, схоже, був тут і за провідника, і за ватага. Він дочекався, поки стихнуть розмови, відсунув носаком цурпалок, що викотився з вогнища, й став так, щоб його було видно всім.

— Помолимося, сестри і браття… — прогудів несподіваним для такого худорлявого тіла густим дияконським басом. — Проказуйте вслід за мною.

Зблизька чернець виявився не таким старим, як спершу подумала Іванка. Років тридцяти, може, трохи більше. Високий, сухорлявий, із довгим обличчям та темною бородою, в якій уже пробивалася перша сивина. Обвітрена шкіра біля очей зібралася в дрібні зморшки, а на переніссі виднівся слід від давнього сонячного опіку. Ряса вицвіла від сонця й дощу, поділ подекуди обтерся об дороги, проте була чиста й полатана старанно.

Найбільше впадали в око руки. Великі, засмаглі, з вузлуватими пальцями й коротко обрізаними нігтями. На правій долоні, коли чернець підніс її для хресного знамення, виразно проступили загрубілі місця. Такі руки бувають у хлібороба чи теслі. Андрій мимохіть подумав, що йому самому не хотілося б змагатися з цим чоловіком, якби довелося тягнути колоду або підіймати завантаженого воза.