Розділ 5

Дорога лягала перед ними сірою стрічкою, ще вогкою після ночі. Земля була втоптана до твердого, не порізана глибокими коліями, а вздовж м’яких узбіч уже тягнулася вгору молода трава. Тож коні йшли рівно, не спотикаючись. Подільський шлях — то не степовий простір, рівний, як стіл: він то підіймався на горб, то зникав у лощині, то біг попід гайком, де молоде листя ще не встигло загрубіти й тихо шелестіло від найменшого подиху вітру. А то пірнав у лісову гущавину, і сонце ледь пробивалося крізь розлоге гілля.

Від Одарчиної хати виїхали, коли ранок уже добре взявся на силі. Паляниці ще зберігали тепло; господиня переклала їх чистим полотном і сама поклала до бесаг, перевіривши, щоб нічого важкого не лежало зверху. Остап востаннє підтягнув ремені на в’ючному коні, торкнувся рукою Андрієвого плеча й коротко нагадав, де звернути, щоб не виїхати просто на людний шлях. Прощалися без довгих слів. Іванка боялася, що коли Одарка ще раз обійме її, вона вже не зможе сісти в сідло й поїхати.

Тепер про дім нагадував запах хліба, який часом долинав від бесаг. Андрій вів нав’юченого коня в поводу, залишаючи йому досить місця позаду свого. На вузьких стежках Іванка пропускала обох уперед, а коли дорога ширшала, знову порівнювалася з товаришем. Вихор спершу невдоволено крутив головою, не розуміючи, чому його змушують плестися так поволі. Та невдовзі звик і тільки зрідка намагався випередити решту, коли попереду відкривався довгий рівний відтинок.

Перед виїздом Іванка прибрала косу, скрутивши її й закріпивши так, щоб сховати під шапкою. Чоловіче вбрання, у якому вона їздила верхи, тепер мало послужити ще й для іншого. Здалеку її справді можна було прийняти за молоденького парубка: темний каптан, пояс, зброя при боці, запилені чоботи в стременах. Найбільше заважало волосся. Звикла відкидати косу за плече, дівчина кілька разів тяглася до неї рукою, згадувала й сердито поправляла шапку, під якою вже починало парити.

Спершу це навіть трохи відвернуло її від тяжких думок. Вона запитала Андрія, чи добре сховала волосся, змусила оглянути себе з обох боків і насупилася, коли він надто довго мовчав. Парубок запевнив, що все гаразд, тільки не треба щохвилини торкатися голови, наче там осине гніздо. Іванка хотіла відповісти, але саме тоді шапка знову посунулася, і довелося притримати її долонею. Андрій завбачливо відвернувся, приховуючи усмішку.

Дорогою двічі спинялися, щоб напоїти коней і послабити попруги. Опівдні з’їхали під дерева, де було прохолодніше, розламали одну з паляниць і поїли без великого бажання розмовляти. Андрій присів, спершися спиною об стовбур, і сам не помітив, як задрімав. Іванка якийсь час дивилася на нього, потім обережно поправила згорток під його ліктем, щоб рука не лежала на голому корінні. Будити не стала: коні скубли траву неподалік, а до наступного підйому дороги було добре видно в обидва боки.

Він прокинувся, почувши, як дзенькнула пряжка. Відразу підвів голову, потягнувся до зброї, але побачив Іванку, що перевіряла ремінь на бесагах, і зніяковіло опустив руку. Запитав, чи довго спав. Дівчина відповіла, що не дуже, хоча сама не знала, скільки минуло часу. Їй було шкода того короткого спокою на його обличчі, який щез, щойно він розплющив очі.

До вечора дорога підсохла, тільки в глибокому затінку ще темніли вогкі латки. Сонячні смуги лягали навскіс, вихоплюючи з півмороку то вузлуватий стовбур, то коріння, що випнулося край шляху. Андрій час від часу сповільнював ходу й озирався на в’ючного коня: чи не сповзли бесаги, чи не послабилася прив’язь. Від довгого сидіння в сідлі нила спина, а під пов’язкою раз у раз озивалася потилиця. Кінь ішов спокійно, як і обіцяв Остап, зрідка лише смикав головою, коли хотів дотягнутися до придорожньої трави.

Зустрічних майже не було. Один раз довелося поступитися дорогою возові з порожніми кошами, іншого — проминули двох чоловіків, що йшли до найближчого села й сперечалися про якусь межу. Ніхто не затримував їх, не розпитував, звідки їдуть. Люди відповідали на привітання й знову поверталися до власних клопотів. Після кожної такої зустрічі Іванка ще якийсь час прислухалася, чи не гукнуть услід, але позаду залишалися лише скрип коліс або неголосна розмова.

Їхали мовчки. Іванка трималася рівно, та плечі були напружені, ніби несла на собі щось важке. Раз у раз позирала вбік — на дерева, на перелоги, на стежки, що відбігали від шляху, — наче виглядала там щось украй потрібне саме зараз. Або когось. Коли позаду брязнула збруя, дівчина швидко озирнулася й одразу відвернулася знову.

Андрій помічав ті погляди. Спершу думав, що вона досі остерігається погоні, і сам частіше повертав голову. Потім завважив, що Іванка дивиться не тільки назад. Часом поверталася трохи вбік, ніби хотіла озватися до людини, яка мала б їхати поруч, і лише тоді згадувала, що там нікого немає.

— Ти чого така… нашорошена? — не втерпів нарешті. — Забула щось?

— Сама не знаю, — відказала тихо. — Знаю, що безглуздо, але весь час здається, що дід Охрім ось-ось озветься.

Вона провела долонею по Вихоровій шиї. Кінь повів вухом і трохи сповільнив крок, відчувши знайомий дотик. Іванка дивилася на його гриву, на світлі волосини, які ворушилися між пальцями, й не поспішала підводити очей. Зізнатися виявилося важче, ніж думати про це мовчки.

— Онде, біля води, — додала після паузи, — я вже хотіла спитати, чи можна довше постояти. Звикла, що він зараз почне бурчати: мовляв, рушати треба, а ми знову коням траву вибираємо. А тоді згадала.

Андрій кивнув. Він теж увесь день ловив себе на тому, що чекає знайомого голосу. Коли вперше послабився ремінь на в’юку, захотів покликати діда, показати, як краще підтягти. Вже й голову повернув, перш ніж збагнув, що зробив.