Розділ 4

Коли Іванка з Андрієм повернулися на Висілки, небосхил уже сірів, зорі розтанули, але до сходу сонця ще залишалося трохи часу. Небо на сході поволі набирало рожевих барв — саме та коротка пора, коли ніч уже відступила, а день до праці ще не квапився. Повітря було прохолодне, чисте, із запахом вогких трав та нотками гіркуватого диму, що поволі спливав по солом’яній стрісі з димаря Одарчиної хати. У затінку дерев ще трималася нічна свіжість, і після дороги Іванка відчула, як неприємно липне до ніг змокрий край одежі.

Трава поперед хати рясно взялася росою. Край Одарчиного городу білів туман — рідкий, прозорий; крізь нього вже проступали кущі смородини й похилений тин. Десь за садком, у ближчих сусідів, мекнула коза, і знову стало тихо. Тільки коні, почувши наближення своїх, заворушилися під навісом.

Остап вийшов їм назустріч і відчинив хвіртку. Він устиг умитися: сивувате волосся біля скронь ще лежало вогкими пасмами, на комірі темніли краплі. Побачивши зброю та вузли, прив’язані до сідел, козак уважно оглянув обох, але розпитувати відразу не став. Притримав коня, поки Іванка злазила, тоді перевів погляд на Андрія.

— Тихо минулося?

— Ніхто й не ворухнувся.

— Добре. Ідіть до хати, а я тут упораюся.

Іванка хотіла сама відв’язати поклажу, проте пальці погано слухалися. Вузол, який Андрій затягнув перед дорогою, не піддавався, а ремінь раз у раз вислизав із рук. Парубок мовчки відсунув її долоню, послабив петлю й подав згорток. Тільки тепер, коли поспішати начебто вже не було куди, вона відчула, як утомилася.

На подвір’ї стало тісно від коней. Двоє Остапових стояли ближче до повітки, Вихор — біля огорожі, а тепер до них додалися ще двоє з батьківської стайні. Чорний кінь потягнувся до Іванки, торкнувся губами її плеча. Вона погладила його по храпу й на мить притулилася чолом до теплої шиї, заплющивши очі.

— Зараз, — прошепотіла. — Трохи перепочинемо.

Андрій забрав більшу частину принесеного й пішов до хати. Іванка рушила слідом, ще раз оглянувши двір. За огорожею не було нікого, на стежці теж. Десь неподалік із відра лилася вода, скрипнув журавель криниці, хтось позіхнув так голосно, що почувся протяжний стогін. На Висілках починався звичайний ранок.

Одарка поралася біля печі. Як і кожного дня. Така вже жіноча доля: хоч би що сталося, хтось мусить принести води, розпалити вогонь, замісити тісто й нагодувати живих. Коли молодята ввійшли, вона мигцем озирнулася, затримала погляд на їхніх обличчях і кивнула.

Зодягнена була в старий, запраний очіпок і полотняну сорочку із засуканими рукавами. Руки в борошні — саме місила тісто. Рухалася швидко, звично, не задумуючись: притискала його долонями, підгортала краї, повертала до себе діжу. Так працюють люди, яким ніколи журитися, навіть коли на душі важко.

— Складайте все онде, на скрині, та й сідайте до…

Вона хотіла за звичкою запросити до столу, але урвала себе. Поглянула в той бік, завмерла на мить із білими від борошна руками, тоді знову схилилася над діжею.

— Надвір ідіть. Під повітку. Я все винесу. Зголодніли, либонь?

На столі лежав дід Охрім. Свічки ще горіли, хоч їхнє світло вже майже губилося в сірому ранку. Одарка встигла краще поправити на ньому одяг, підкласти під голову чисте полотно й прибрати все зайве. Тепер він лежав рівно, спокійно, і тільки незвична нерухомість не дозволяла обманутися.

Іванка зупинилася біля порога. Звідси було видно дідівську руку, покладену поверх тканини, й кілька крапель воску на підставці під свічником. Вона перехрестилася, а тоді відступила, пропускаючи Андрія з важкою ношею. Він теж на мить затримався, перш ніж покласти зброю на скриню.

Піч уже встигла добре натопитися. У хаті стояло сухе тепло, пахло житнім тістом, гарячою глиною й димом, що в’ївся у стіни за довгі роки. Усе тут було меншим, нижчим і простішим, ніж у батьківському будинку у Вишнівчику: низька стеля, вузькі вікна, темна від літ лава попід стіною. Коли Андрій обертався із самопалом у руках, мусив пильнувати, щоб не зачепити дулом полицю.

І чомусь саме це зараз заспокоювало. Наче тут, серед простих і звичних речей, Жельський, погоня та вся минула ніч залишилися трохи далі. Одарка струснула з пальців тісто, підкинула в піч кілька тонких полін, і полум’я відразу пожвавішало. Від того буденного руху Іванці захотілося сісти біля припічка й хоча б ненадовго перестати думати, куди бігти далі.

— Давай я допоможу, — запропонувала вона.

— Не треба, панночко. Перед вами далека дорога, тож відпочинь трохи. Поки є можливість і дрібка часу.

— Я не втомилася.

Одарка лише глянула на її руки.

Іванка опустила очі. Пальці й справді дрібно тремтіли, хоча вона давно вже не боялася ні темряви, ні замкнених дверей, ні раптового окрику за спиною. Принаймні так їй здавалося. Дівчина стиснула долоні й не стала більше сперечатися.

Поклала вслід за Андрієм усе принесене на скриню. Тільки гаманець затримала в руці. Поки діставала його з-під одягу, відчула, як Одарчин погляд ковзнув по срібному гаптуванню, але господиня нічого не спитала. Відсунула край рушника, звільняючи місце для зброї, й повернулася до печі.

Іванка так і вийшла надвір, тримаючи гаманець поперед себе. Наче там були не гроші, а жар. За ніч вона не раз перевіряла, чи він на місці, боялася загубити, упустити, залишити разом із вузлами. Тепер уперше дозволила собі подумати, що саме тримає в руках.