Розділ 3

Із хати вони вийшли мовчки. Андрій обережно причинив двері, не грюкнувши, як і належало, віддаючи шану померлому. На подвір’ї Вихор відразу повернув до Іванки голову, але вона тільки погладила його по шиї й передала повід Остапові.

З лісу тягнуло вогкістю. Десь унизу, в балці, прокричала нічна птиця, а ближче, біля сусідської хати, вже озвався перший півень. За мить йому відповів другий, третій. Нічні звуки ще трималися над землею, проте ранкові дедалі впевненіше вступали між ними.

До маєтку пішли пішки. Стежка була знайома, не раз ходжена, із м’якою землею під ногами та коліями там, де після дощів возили хмиз. Трава обабіч піднялася вже високо й мокро ляскала по халявах. Іванка йшла швидко, часом притримуючи полою каптана гілку, щоб та не вдарила Андрія в обличчя.

Вони не говорили про діда. Надто багато треба було зробити, а кожне слово про нього могло знову зупинити їх посеред дороги. Натомість тихо домовилися про найпростіше: Андрій візьме двох коней, Іванка зайде до будинку. Зустрінуться за воротами, подалі від вікон.

— Тільки не затримуйся, — попросив парубок.

— Не буду.

— Як почуєш щось недобре — виходь.

Вона коротко глянула на нього.

— Ти теж.

Садиба виринула за останнім поворотом стежки. На тлі світлішого неба вже проступав високий дах будинку, трохи нижче темніли стайня, комори, стодола, корівник і свинарник. Господарські будівлі стояли щільно, тулячись одна до одної, а над усім тим нерухомо здіймалося знайоме гілля саду.

Іванка сповільнила крок. Ще недавно вона виїжджала звідси, сердита на дядька й певна, що вночі вони з Андрієм та дідом тихо зберуться в дорогу. Тепер поверталася до того самого двору, а все вже було інакше. Навіть власне вікно здалося їй чужим: темний прямокутник, за яким ніхто не чекає.

Пси почули їх раніше, ніж вони дісталися хвіртки. Один вискочив із-за стодоли, другий підвівся біля ґанку й рушив навперейми. Андрій тихенько покликав, і насторожені постаті відразу змінилися: хвости заметляли, морди потяглися до рук.

Іванка присіла, щоб перший не стрибнув на неї з радощів. Погладила за вухами, дала обнюхати долоню.

— Тихо, тихо. Не до вас зараз.

Пси потупцювали поруч, очікуючи бодай чогось смачненького. Не дочекавшись, один повернувся до свого місця, другий ще провів їх кілька кроків і вклався біля стіни, поклавши морду на лапи. Господарі прийшли додому — чого ж галасувати?

Андрій одразу звернув до стайні. Іванка рушила до будинку, тримаючись тієї частини двору, яку не було видно з більшості вікон.

У стайні було темно й тепло. Щільно стояв звичний запах сіна, кінського поту та гною. Коні ворухнулися, почувши кроки, один тихо вдарив копитом по дереву. Андрій спинився біля дверей, прислухався, чи немає тут конюха, і лише тоді пішов далі.

Дорогу між стійлами знав так добре, що міг пройти із заплющеними очима. Тут слід було взяти трохи правіше, бо з дошки стирчав край старої скоби; далі — підняти ногу, переступаючи низький поріг. Колись усе збирався полагодити, та завжди знаходилася інша робота. Тепер та занедбана дрібниця допомогла: нога сама згадала перешкоду.

Він вибрав двох витривалих, добре об’їжджених коней. Не найгарячіших і не найпоказніших, зате таких, що не почнуть дуріти від незнайомого звуку й витримають довгу дорогу. Один знадобиться йому, другий згодом понесе поклажу. Іванчин Вихор чекав на Висілках.

Парубок поклав долоню першому коневі на шию, погладив по храпу, дав відчути себе. Тварина тихо фиркнула й знову потяглася до ясел. Андрій узяв вуздечку, обережно розправив ремені, щоб нічого не перекрутилося, й почав сідлати.

Усе робив навпомацки. Руки самі знаходили пряжки, підтягували попругу, перевіряли, чи рівно лежить підкладка. Коли нахилився вдруге, у голові неприємно хитнулося. Довелося спертися долонею на кінське плече й перечекати, дивлячись у темряву перед собою.

Він сердито видихнув. Саме зараз, коли вже майже все вдалося, тіло знову вирішило нагадати про свою слабкість. Андрій не став боротися з нею поспіхом: випростався, кілька разів повільно вдихнув і лише тоді взявся до другого коня.

Біля стіни на кілку висів ремінь. Такий самий вони з дідом лагодили перед тією нещасливою прогулянкою. Андрій мимоволі торкнувся шва, перевіряючи пальцем рівність стібків, і відразу забрав руку. Тут, у стайні, дідова відсутність відчувалася майже сильніше, ніж біля столу в Одарчиній хаті.

Він вивів коней по одному. Біля порога притримав, щоб не загриміли копитами, тоді повів уздовж огорожі до воріт. Небо вже досить посвітліло, щоб розрізняти землю під ногами. Скоро могли прокинутися слуги, а за ними й господарі.

Зіткнення Андрій не шукав. Раніше, може, й утішив би себе думкою, що дасть раду будь-кому, хто стане на дорозі. Тепер добре знав ціну навіть одного непоміченого удару. Їм з Іванкою треба було щезнути, поки ніхто не збагнув, що вони поверталися.

Тим часом дівчина ввійшла до будинку.

Клямка на бічних дверях піддалася легко. У сінях стояло те саме корито, висів той самий старий кожух, яким узимку затуляли щілину біля порога. Іванка притримала двері, щоб не стукнули, й прислухалася. Десь у глибині дому поскрипіло дерево, але людських кроків не було чути.

Вона йшла навпомацки, проте це не завдавало клопоту. З дитинства знала всі повороти, всі одвірки й навіть те, яку дошку на сходах краще обминути, коли не хочеш, щоб про тебе довідалася вся оселя. Колись тим знанням користувалася, тікаючи від нудного рукоділля чи пробираючись надвір раніше, ніж дозволяли. Сьогодні від нього залежало значно більше.

На сходах зупинилася. Звідкись долинув короткий сонний кашель, потім шурхіт постелі. Іванка притиснулася до стіни, чекаючи, чи не відчиняться двері. Минуло кілька довгих подихів, усе стихло.

Вона піднялася далі.

Її світлиця була незамкнена. У кімнаті стояв ледь уловний запах тканини, сухих трав і дерева, такий звичний, що досі Іванка його не помічала. На ослоні залишилася складена одежина, біля вікна — робота, яку вона відклала, почувши поклик до вечері. Здавалося, досить сісти на своє місце, взяти голку, і все вчорашнє та сьогоднішнє виявиться тяжким сном.