Розділ 2

Стемніло раптово, мовби хтось важкою долонею накрив світ. Ще недавно над маєтком Жельського блукав оманливий присмерк, дозволяючи розрізняти дерева, доріжки й людські постаті, а вже за якусь хвилю все те почало зливатися в густу темряву. Найдовше біліли стіни будинку та клапоть дороги перед брамою. Потім погасла й дорога, і тільки освітлені вікна залишилися висіти над садом.

У глибині парку глухо озвався пугач — сумно, так, ніби віщував лихо, від якого не втечеш ні пішки, ні верхи. А може, просто гукав товариства. Йому відповіли десь за ставком, і птах замовк, задовольнившись тією короткою розмовою.

Андрій з Остапом виринули з темряви біля огорожі. Коней вони залишили трохи далі, у заростях над видолинком: двох витривалих Остапових конячин, що довезли їх сюди без зайвого поспіху. Парубкові хотілося гнати, та козак не дозволив. І коней належало поберегти, і самому Андрієві після вчорашнього удару було ще далеко до звичної сили.

Денний сон допоміг. Голова вже не розколювалася від кожного кроку, перед очима не плавали темні плями, а ноги слухалися значно краще, ніж уранці. Проте варто було різко нахилитися чи повернути голову, як у потилиці озивався тупий біль. Тоді Андрій мимоволі стискав зуби й перечікував, сердячись на себе, начебто міг самою злістю загоїти рану.

Остап помічав усе, хоч і не докучав розпитуваннями. Лише раз, коли парубок надто швидко підвівся після оглядин огорожі, притримав його за лікоть.

— Не рвися. Дійдемо.

— Я можу.

— То й добре. А як можеш, то слухай.

Від учорашнього нападу минуло вже більше доби. За цей час Андрій устиг побачити смерть діда Охріма, дістатися до Гайового й відлежатися в чужій хаті, але що відбувалося з Іванкою, не знав. Саме це й мучило найдужче. Кожна затримка здавалася йому марною, кожна обережність — зайвою, хоча розумом він добре тямив, що необачність зараз могла коштувати життя їм усім.

Остап повів його вздовж огорожі, до місця, де розрослі кущі ховали нижню частину частоколу. Там одна дошка відійшла від поперечини, а сусідня трималася так, що її можна було відхилити, не ламаючи. Козак спершу просунув голову, завмер, прислухаючись, тоді протиснувся сам. Андрій подав йому шаблю, яку той прихопив із собою, і поліз услід, дбаючи, щоб не зачепити перев’язкою шорсткого дерева.

Усередині пахло вологою землею та молодим листям. Під ногами лежало торішнє пріле гілля, присипане свіжою зеленню. Остап ступав повільно, відшукуючи підошвою тверде місце, перш ніж перенести вагу. Кремезний, важкий на вигляд, він рухався значно тихіше, ніж можна було сподіватися.

Андрій тримався за ним. Зазвичай він легко випередив би старшого товариша, прослизнув би між кущами, мов кіт, але тепер змушував себе не поспішати. Руки самі відводили гілля від обличчя, ноги пам’ятали, як ступати нечутно, тільки голова раз у раз нагадувала про вчорашнє. Найбільше дошкуляло те, що нічого не можна було побачити наперед: за кожним поворотом доріжки міг виявитися вартовий, слуга або звичайнісінький пес.

Маєток ще не спав. Подвір’ям снували сторожа та челядь: хтось ніс відра, хтось замикав комору, хтось переганяв коня з одного кінця двору в другий. Біля кухні сперечалися двоє чоловіків. Один доводив, що йому ще належить вечеря, другий запевняв, що всі вже поїли й казан вичищено до дна.

Судячи з того, як перший не відходив од дверей, надію він усе ж не втрачав. Господар не морив пахолків голодом, але й надміру щедрим не був. Тож зайвий окраєць хліба, а надто шматок м’яса, здобутий поза визначеною порцією, вважався тут цілком гідною винагородою за денну працю.

З відчинених кухонних дверей тягнуло жаром, цибулею та жирною юшкою. Служниця вихлюпнула щось із цеберка, сердито прикрикнула на невидимого в темряві кота й повернулася назад. Двоє втікачів перечекали за густим кущем, поки двері зачинилися. Після кухонного світла сад видався ще темнішим.

У вікнах будинку горіли свічки. На них пан Кшиштоф не шкодував: у деяких покоях світилися цілі рядки вогників, хоча людських постатей за шибками не було видно. Завіси поволі ворушилися від протягу, часом відкриваючи частину кімнати, різьблену спинку крісла чи край столу. Десь нагорі засміялися, та сміх одразу урвався.

Остап з Андрієм пробиралися кущами, ховаючись за стовбурами старих лип і широкими підніжжями садових статуй. У темряві білі кам’яні постаті скидалися на людей, що вийшли прогулятися й чомусь позавмирали посеред доріжок. Біля однієї Андрій мало не спинився, та вчасно розгледів темну пляму моху на кам’яному плечі.

— У багатого, — прошепотів Остап, — слуг повно, а ладу — як у шинку після ярмарку. Узяти бочку на плечі чи кошик у руки — і йди сміло. Ніхто й голови у твій бік не поверне.

Андрій не відповів. Йому зараз було не до слів. Він дивився на освітлені вікна й намагався вгадати, за котрим із них могла бути Іванка. Хотів почути її голос, бодай на мить побачити постать, переконатися, що вона тут і що з нею ще можна встигнути.

Козак торкнув його плеча й показав ліворуч. Там світла було менше, а кущі підступали майже до самого будинку. З цього боку ніхто не ходив; усі вечірні клопоти стягували челядь до кухні, стайні та головного входу. Часом долинав брязкіт заліза або людський окрик, але за стіною саду ті звуки здавалися далекими.

Вони обійшли будинок і зупинилися під балконом другого поверху. Його наріжна частина виступала до саду, нависаючи над квітучими кущами; з другого боку проглядався край господарського двору. Внизу лежала густа тінь, зате між прочиненими балконними дверима тягнулася вузька смуга світла.