Розділ 9. Крига

Наступного ранку після нашої домовленості зустрітися я прокинулася з незвичним відчуттям натхнення. У грудях прокинувся забутий трепет — такий рідкісний для стабільних, багаторічних стосунків. Але тепер, коли ми заново пізнавали одне одного, вибудовуючи спілкування з чистого аркуша, всередині мене ніби ожили тисячі метеликів. На радощах я приготувала сніданок — яєчню з рисом та свіжим салатом, — і заварила запашну каву, літаючи кухнею, наче фея.

Дідусь був щиро здивований моєму раптовому припливу енергії. Замість пояснень я просто поцілувала його в щоку:

— Я тебе дуже сильно люблю, — прошепотіла я.

Віднині я вирішила не скупитися на тепло та вдячність. Мені хотілося, щоб він запам’ятав мене саме такою: усміхненою та турботливою онучкою, а не джерелом вічних проблем. Прагнула закреслити всі наші старі сварки, перекривши їх новими, світлими спогадами — це була одна з моїх записаних цілей.

Покінчивши зі сніданком, я взялася за образ. Ми домовилися посидіти в затишній млинцевій, тож під верхній одяг варто було підібрати щось романтичне й жіночне. Я прагнула лише одного — щоб Северин не міг відвести від мене очей.

Я зупинила свій вибір на білій майці з витонченим квадратним вирізом і мереживом. Поверх неї накинула обтислу сіру кофтинку на ґудзиках, залишивши її наполовину розстебнутою — так, щоб відкрити лінію ключиць та декольте. Головним акцентом стала підвіска у формі червоного серця, яку Северин подарував мені на одну з наших річниць. Усередині все ще зберігалися наші крихітні спільні фото.

Низ доповнила короткою чорною спідницею, щільними колготками та високими чобітьми. Останній штрих — бордова сумочка та волосся, зібране в «неохайний» пучок. Він завжди обожнював цю зачіску і не втомлювався робити компліменти. Тепер, розглядаючи себе в дзеркалі, я відчувала впевненість. Я була готова і понад усе хотіла нарешті зустрітися з його поглядом.

Коли я зайшла в млинцеву, Северин уже чекав на мене біля вікна. Побачивши його, я, окрилена щастям, підбігла і кинулася обіймати. Мені хотілося всміхатися від усього: від того, що він запросив, що я бачу його, що ми проведемо цей час наодинці. Проте він не поводився, як раніше: не тримав мене в обіймах, аж поки я не заверещу: «Ну досить!», а лише легко приобійняв і відпустив. Не сказав: «Яка ж ти гарна», від чого я б, як завжди, зашарілася. Не поцілував... Ну звісно, у нього ж тепер інша дівчина. Але я все ще була піднесена і розігнала ці думки, як темні хмари.

— Довго чекав? — запитала я, намагаючись відхекатися. Через запізнення серце калатало, і було важко відразу перевести подих.

— Та ні, все добре, — Северин відповів м’яко, але його погляд миттєво зупинився на підвісці. Його обличчям промайнула емоція, яку я не змогла розгадати.

— Я хотіла сказати… я дуже рада, що ти мене запросив, — я відчувала, ніби сяю зсередини.

Северин нарешті підняв очі, зустрівшись із моїм поглядом, і ледь помітно всміхнувся. Проте я не відчула в цій усмішці тепла — від неї радше віяло прихованим смутком.

— Квітано, чим я можу бути тобі корисним?

«А-а-а, ось воно що», — промайнуло в голові. Він мене жаліє. Він прийшов сюди лише з жалості.

— У мене є ідея, яку я хочу втілити в реальність, і мені потрібна твоя допомога. Пам’ятаєш, як я люблю слухати звуки зими перед сном? — Северин ствердно кивнув. — Я хочу створити серію АСМР-відео з красивим візуалом. Мені потрібна професійна камера та мікрофон. Допоможеш із цим?

Я хотіла витягнути Северина з цієї в’язкої жалості. Зайняти нас спільною справою, спільною метою — провести час, що залишився, разом. І, звісно, нарешті здійснити свій давній задум. Северин замислився, явно не очікуючи такої розмови, а потім обережно запитав:

— Квітко, може, все ж спробуємо тебе врятувати? Має бути хоч якийсь шанс. Ти мусиш жити далі.

Я фізично відчула, як усмішка сповзла з мого обличчя. Тривога й збентеження холодним струмом розлилися тілом. Я не хотіла думати про лікарні, лікування чи смерть. Я хотіла просто жити.

— Я не хочу витрачати час на страждання і боротьбу, яку мені не виграти. Найкраще, що ти можеш для мене зробити, — це допомогти втілити мою мрію. Ти в справі чи ні?

Можливо, це прозвучало занадто наполегливо чи навіть грубо, але розмова зайшла не в те річище, і я мусила це виправити.

— Звісно, я в справі. Це крута ідея, — хоча я й не почула в його голосі жаданого азарту — радше вимушену згоду, — цього було достатньо, щоб до мене повернувся запал.

Ми домовилися орендувати техніку та виходити на АСМР-вилазки в узгоджені дні. Сніжна пора могла закінчитися будь-якої миті, тому діяти треба було швидко й розважливо. Першим ділом ми вирушили до озера, скутого кригою, щоб записати глибокі, подекуди моторошні звуки льоду. У навушниках вони відлунювали гуркотом і тріском зміщених пластів. Вслухаючись у ці вібрації, я й не помітила, як задрімала.

...

Мені наснився дивний сон. Северин із посмішкою дарує мені тюльпан — квітку, що завжди асоціювалася з моїм днем народження. Він простягає її, я беру ніжне стебло, кручу в руках, розглядаю пелюстки... і раптом квітка починає в’янути просто на очах. Вона зморщується і розсипається попелом. Я підводжу погляд — Северина немає. Навколо лише сніг до самого горизонту. Усе біле, спокійне, застигле в часі. Я ніби сама стала частиною цього безмежного простору, розчинившись у ньому.

...

Відчувши дотик до руки, я розплющила очі й побачила перед собою Северина. Відгомін пережитої уві сні втрати був таким гострим, що я інстинктивно кинулася йому на шию, притискаючись усім тілом і намагаючись віддихатися.

— Щось погане наснилося? — обережно запитав він. Северин не намагався відсторонитися, і я була йому за це вдячна.

— Так... наснилося, що ти зник і я залишилася зовсім одна, — я ще дужче стиснула обійми.

— Я тут, я поруч, — тихо заспокоював він, поки я не прийшла до тями.