Розділ 7. Зізнання

Між нами нависла тиша. Ні я, ні Северин не наважувалися її порушити. Навіть без слів ми були переповнені емоціями кожен у своїх роздумах. Щоб не піддаватися жаху перед тим, що на мене невідворотно чекає, я намагалася вгадати, про що думає Северин. До яких висновків він прийде? Що скаже? Чи поставить крапку, після якої зникне назавжди?

Тишу перервала працівниця лікарні, яка прийшла за оплатою послуг. Северин жестом наказав мені не підводитися і на якийсь час покинув палату, щоб розрахуватися за мене. Мені було ніяково: попри весь той тягар, який я принесла в його життя, він усе одно продовжував мені допомагати.

— Дякую тобі, я все віддам… і за фотосесію розрахуюся, — я заговорила першою, але його вираз обличчя свідчив, що гроші — це останнє, що його зараз турбує.

— Квітано, ти знала про це? — голос Северина звучав зовсім слабко, ніби кожен склад давався йому з великим зусиллям.

— Ні… або ж так? Не пам’ятаю, — я була впевнена, що моя «минула версія» мала б знати. Згадавши той дивний дзвінок із лікарні, я зрозуміла: слова про моє «положення» тепер набули зовсім іншого значення. Спершу я сприйняла їх як натяк на вагітність, а не знайшовши підтвердження, списала все на реалістичний сон.

Мені захотілося поділитися всім пережитим із Северином, розділити з ним цю фрустрацію, свої страхи та розгубленість. Зізнання лилися рікою: стрімкою, невпинною, без жодних фільтрів. А він уважно слухав, лише змінюючи емоції, наче в німому кіно. Я не могла не згадати випадок у транспорті після приїзду, коли помітила його, а він проігнорував мене.

— Так, я дійсно був у тролейбусі того дня. Якраз повертався з Києва зі зйомок із Мар’яною, певно, наші потяги приїхали одночасно. Проте я не те щоб тебе проігнорував… мені часто ввижається твоє обличчя в рисах незнайомців, тому я не надав цьому значення.

— Моє обличчя?.. — повторила я заінтриговано.

— У тому сенсі, що… — тягнув Северин, підбираючи слова й похнюпивши голову. — Можливо, я настільки звик за ці роки бачити твоє обличчя, що тепер бачу його в кожній перехожій. Але коли придивляюся, розумію, що це не ти. Одного разу я навіть побіг за дівчиною, схопив її за плече… Думаю, я добряче налякав її, мені було так соромно. Тому після того випадку я просто ігнорував усі рази, коли ти мені ввижалася.

— Зрозуміло… — мені було не властиво вести з ним розмову ось так: підбираючи слова, з осторогою, ніби ми незнайомці. Це засмучувало мене більше, ніж той факт, що він намагався викреслити згадки про мене.

Нашу розмову перервала мелодія виклику на телефоні Северина. Я глянула на екран, де засвітилося фото дівчини та підпис «Марчик» і сердечко. Він ледь помітно, важко видихнув, ніби морально готуючись до пояснень, після чого підняв слухавку.

— Алло! Сев, ти чому не відписуєш? Щось сталося? — голос по той бік звучав збентежено.

— Так, сталося… Але не турбуйся, все потім поясню, — він явно хотів уникнути заплутаної розмови телефоном.

— Ти де? — дівчина ніби відчувала, що відбувається щось підозріле.

Северин знову важко зітхнув, зрозумівши, що загнаний у глухий кут:

— Я в лікарні. Не переймайся, зі мною все добре, я тут як моральна підтримка.

— О Господи, Сев! Що сталося? З ким ти?

Він глянув на мене з незрозумілою емоцією; його думки було важко прочитати.

— Пам’ятаєш, я розповідав про колишню? — по той бік слухавки почулося «угу». — Так ось, це вона потрапила до лікарні.

— Я зараз під’їду. Щось потрібно взяти?

— Ні, не потрібно. Немає потреби їхати, — Северин як міг намагався відговорити дівчину, проте вона вперто наполягла на своєму і, прийнявши рішення, кинула слухавку.

Очевидно, вона ревнує. І це бісило мене ще дужче. У мене забрали все: спогади, майбутнє, а тут ще й хлопця, якого я все так само сильно люблю. Для мене ми все ще разом, усі його теплі слова й чуттєві доторки ще палко живуть у пам’яті, наче це було вчора.

Минуло ще пів години, а може, й більше. Северин намагався відволікти мене якимись порожніми фразами про лікарняний режим, але я його майже не чула. У голові пульсувала лише одна думка: вона вже їде сюди. Вона має право бути поруч із ним, а я — ні. Ця тиша і напруга висмоктували з мене залишки сил, поки нарешті я не витримала.

— Несправедливо, — вирвалося в мене те, що я не наважувалася говорити при ньому вголос.

— Що несправедливо? — розгублено перепитав Северин.

— Несправедливо, що ти більше не мій, а я навіть не пам’ятаю, як це сталося. Несправедливо, що ти сахаєшся мене, як навіженої колишньої, і говориш зі мною з металевим холодом, як ніколи раніше. Несправедливо, що… — я почала заходитися плачем, хникаючи й не маючи сили закінчити речення.

Северин ніби інстинктивно кинувся мене обіймати. Притиснув до грудей, намагаючись заспокоїти. Я відчула його тепло і те, як швидко б’ється його серце. Поклавши одну руку мені на потилицю, він лагідно куйовдив волосся, примовляючи: «Тихо, тихо...».

— Несправедливо, що я помру самотньою, — нарешті, зібравшись на силі, договорила я.

Він перестав мене втішати й трохи відсторонився, тримаючи обома руками за передпліччя і дивлячись прямо у вічі.

— Не кажи такого, навіть не думай про це, — його голос став значно глибшим. Я знову розплакалася. — Ну чого ти, квітко? Я буду поруч, обіцяю.

Северин обхопив моє обличчя долонями, витираючи сльози, а потім знову пригорнув до себе.

Двері палати несподівано розчинилися навстіж, обірвавши момент близькості, якого я так жадала. Северин миттєво відсторонився, ніби впійманий на гарячому. У дверному прорізі стояла Мар’яна.

— О! — вигукнула вона, прикривши від здивування рот долонею і прискорено кліпаючи. — Це ж та дівчина з кав’ярні!

— Ти так швидко приїхала, — ніби намагаючись відволікти її, Северин підвівся і пішов назустріч. — Це дуже мило з твого боку, але не варто було так поспішати, Квітану вже виписують.

— Господи, з тобою все добре? — я не могла зрозуміти намірів цієї дівчини. Вона звучала стурбовано, але я не відчувала щирості. — Ти вся заплакана... Напевно, я увірвалася в не найкращий момент. Я можу чимось допомогти?