Розділ 6. Почуй мене

Отримавши першу повноцінну зарплату за місяць роботи в кав’ярні, я нарешті здобула шанс втілити свій план: зустрітися із Северином віч-на-віч і змусити його поговорити зі мною. Створивши новий акаунт в Інстаграмі, я зайшла на його робочу сторінку. Мене вразило і навіть трохи засмутило те, як сильно він виріс за цей час, здобувши популярність та тисячі підписників, а я так і не стала свідком цього тріумфу.

Коли ми були разом, він лише починав професійно займатися фотографією. Клієнтів майже не було, тож Северин заробляв на життя тим, що розвозив бутлі з водою по домівках та офісах. Це була виснажлива праця, яка не приносила йому жодного задоволення. Тепер же він мав понад п'ять тисяч фоловерів та замовлення з різних куточків країни. А в закріплених історіях була вона — та сама тендітна й доглянута дівчина, з якою він приходив у кафе.

Перейшовши на її сторінку, я дізналася, що вона блогерка, інфлюенсерка та UGC-модель. «У порівнянні з нею я — ніхто», — подумала я, важко зітхнувши. Проте відступати від своєї місії я не збиралася.

Зібравшись із думками, я написала Северину в директ, запитавши про можливість якнайшвидше провести фотосесію. Невдовзі він погодився, виставивши умовою передоплату, сума якої дорівнювала моїй ставці за повний робочий день. «Нічого собі він піднявся», — попри те, що віддавати такі гроші за тридцятихвилинну зйомку було зовсім невигідно, я не могла не радіти. Він нарешті живе своєю справою і гідно заробляє. Мені хотілося дізнатися про нього ще більше, але несподіване відчуття FOMO — страх через втрачену можливість бути частиною його змін — болісно стискало серце.

Ми домовилися зустрітися за містом, біля озера, оточеного скелями та хвойним лісом. Обговорили стиль зйомки, і він чемно запитав, чи не потрібно мене підвезти. Я відмовилася. Була впевнена: щойно він мене побачить — розверне машину й поїде геть, на цьому й закінчивши фотосесію.

Усю дорогу, роблячи пересадки та чекаючи на транспорт, я страшенно хвилювалася. Здавалося, серце ось-ось вирветься з грудей, а повітря, хоч як глибоко я вдихала, катастрофічно бракувало. Коли я дісталася локації, він уже був там. Стояв по-джентльменськи з ковдрою та термосом — не дивно, що у нього стільки схвальних відгуків. Побачивши мене, Северин змінився в обличчі, ніби його вдарило блискавкою: шок, переляк, повна розгубленість.

— Що ти тут робиш? — його оксамитовий голос гулом відбився від скель і розчинився між дерев.

— Северине, я хочу поговорити. Це серйозно, — я обережно скорочувала відстань між нами.

— Мені немає про що з тобою говорити, — уся його постава свідчила про намір негайно піти.

— Зажди, вислухай мене, — долаючи страх і сумніви, я невпевнено взяла його за рукав. — Мені дуже страшно, якщо чесно, але це, здається, мій єдиний шанс…

Северин прибрав мою руку зі свого рукава. Його голос став сухим:

— Квітано, це вже занадто. Виманювати мене під виглядом роботи? Ти могла просто написати.

— І ти б мене не заігнорував? — мій голос затремтів. — Ти уявляєш, як це — бачити твою байдужість? Як це боляче, що я стала тобі зовсім чужою?

— Хіба не цього ти хотіла? — голос Северина погрубішав від люті. — Це не я покінчив із нами. Не я зник невідомо куди й не відповідав на дзвінки. І не я відхилив пропозицію зі словами: «Я втомилася від бідного життя. Бути з тобою — це приректи себе на злидні». Та й взагалі, хіба ти зараз не мала бути за кордоном зі своїм коханцем? Ти ж мені так вихвалялася, що знайшла заможну кандидатуру. Я так розумію, твої плани накрилися і я — твій «план Б»? Через тебе я втратив віру в людей. Просто скажи: чому ти так зі мною вчинила? Невже після всього, що було між нами, я заслужив на те, що отримав?

На якийсь час почуте відібрало мені мову. Нарешті одна-єдина сльоза, сповнена болю й відчаю, скотилася по щоці. Я прикусила губу, намагаючись не розклеїтись остаточно.

— Мені дуже шкода, Северине… Але я цього не пам’ятаю.

— Звісно! — він розлючено почав кидати речі до сумки. — Як зручно тепер прикидатися дурненькою і вдавати, що цього не було. Але це вже занадто. З мене досить!

Не маючи бажання продовжувати діалог, Северин рушив геть.

— Я справді не пам’ятаю! — крикнула я йому у спину. — Я не пам’ятаю останні пів року свого життя! Зі мною щось не так, і я не знаю, що робити! Мені страшно, Северине, мені дуже страшно!

Він зупинився. Постояв, ніби вагаючись. І все ж таки наважився повернутися.

— Тобто... нічого не пам’ятаєш? Ти зараз кажеш правду? — Боячись, що він знову піде, я лише кивала, заходячись від сліз. Впавши на землю і впившись пальцями у волосся, я відчувала, як не вистачає повітря, а образа на саму себе виїдала все живе всередині.

Він дістав із сумки термос, відкрутив кришку й налив чаю. Простягнув мені:

— Тримай. Пий потроху, заспокойся.

Руки ходили ходуном, тож я вчепилася в чашку обома долонями, щоб не впустити її. Зігрівальна міць та заспокійливий аромат альпійських трав потроху привели мене до тями.

— Ти все ще хочеш фотосесію? У нас залишилося трохи часу, — запитав Северин. Важко було зрозуміти: він намагається змінити тему, щоб заспокоїти мене, чи просто хоче швидше закінчити роботу й піти.

— Так, я справді цього хочу.

— Давай трішки приведемо тебе до ладу, — він обережно поправив моє волосся і, глянувши на моє заплакане обличчя, констатував: — Потрібно підправити макіяж. Є чим?

Я ствердно кивнула та дістала косметичку. Стерши туш, що потекла, нанесла новий шар BB-крему та припудрилася. Фінальним штрихом нанесла блиск на губи.

— Квітано, ну ти як завжди, — помітивши пасмо, що приклеїлося до блиску, Северин прибрав його. В його очах промайнув спогад. Він завжди так робив, тож цей жест був для нас чимось рутинним, звичайним, особливим. Але цього разу вперше за весь час він здався неприродним, холодним і відчуженим. Я намагалася не звертати на це уваги, щоб знову не засмутитися.