Розділ 5. Відлуння минулого

Чи то через виснажливу зміну, чи через неприємну зустріч із Северином та його супутницею, але сон, як би сильно я того не прагнула, відмовлявся приймати мене у свої дурманні обійми. Перекидаючись у ліжку, я час від часу кидала погляд на настінний годинник, який, здавалося, кудись поспішав і дедалі дужче набирав обертів. Хоч як я прокручувала в голові сьогоднішню ситуацію або, навпаки, намагалася ні про що не думати, заснути не виходило за жодних умов.

Аж ось почало світати.

«Добре, що сьогодні вихідний. Принаймні не вийду на зміну з синцями під очима», — подумала я і з полегшенням видихнула, зручніше вмостившись на подушці.

Мій момент дзен перебив гучний і грізний стукіт. Ручка сіпнулася, і двері навстіж відчинилися.

— Квітано! — розлючено вигукнув дідусь. — Знову надумала школу прогуляти? Я тебе зараз за вухо туди затягну!

«Школа?.. Яка ще школа? І чому я відчуваю дежавю?».

Проте замість того, що я справді хотіла сказати, моє тіло ніби перейшло на автопілот. Я перетворилася на стороннього спостерігача, втративши контроль над мовою та рухами.

— Ну, будь ласка, дідусю! Я така зморена, зовсім не спала, — почула я власний голос, але це була не я. Я була лише свідомістю, замкненою всередині тіла.

— Ти дограєшся, Квітано! Не хочу більше чути твоїх виправдань! — дідусь стягнув із мене ковдру й указав на ранець. — Збирайся! Негайно!

Я чула внутрішній діалог у своїй голові: нас було двоє. Одна — та, що приймала рішення і діяла, і друга — моя свідомість, тихий свідок, якого ніхто не помічав. Надуто, але слухняно «інша я» почала закидати до ранця книжки й зошити, а потім вмиватися, вдягатися та розчісуватися. Швидко проковтнувши зроблені нашвидкуруч бутерброди, тіло попрямувало до школи.

На вулиці так само панувала зима. Хоч як швидко я намагалася йти, сніг уповільнював хід, а через ожеледь я то тут, то там підсковзувалася. Зрештою, на одній із таких слизьких ділянок, не втримавши рівноваги, я впала, збивши, наче доміно, людину, що йшла попереду.

— Вибачте! — почуття провини змусило мене промямлити це, миттєво почервонівши від сорому. — Я випадково зачепила вас, коли падала. Сподіваюся, з вами все гаразд?

Постать, що впала прямо мені на ноги, відкинула голову назад, зустрівшись зі мною поглядом, і всміхнулася. Я згадала цей момент — це була наша перша зустріч із Северином. Моє серцебиття прискорилося: і від того, що я знала, що буде далі, і від того, що «тілесна я», яка переживала це вперше, була миттєво зачарована усмішкою цього юнака.

— Я тебе знаю! — вигукнув він, продовжуючи лежати на мені з відкинутою головою і здивовано вказавши на мене пальцем.

— Справді?.. — невпевнено запитала я.

— Та точно! — радісно вів він далі. — Ти Квітана з випускного класу. Я на рік молодший за тебе.

Оскільки мені ніколи не були цікаві хлопці, молодші за мене, я не помічала їх у школі й не бачила в них потенційних кавалерів. Але щойно він це сказав, я його впізнала.

— А ти випадково не очолюєш шкільний гурток фотографії?

— Так, очолюю! Я Северин, приємно познайомитись, — він простягнув мені руку, все ще лежачи на мені, що мене розсмішило. — Ой, вибач. Щось я надто захопився розмовою.

Він підвівся і заповзято заплескав по пальті, обтрушуючи сніг. Я теж встала поруч. Коли я закінчила, він почав уважно мене розглядати, а потім скомандував:

— Стій! Не рухайся, я тобі шапку поправлю, вона з’їхала.

Він максимально обережно вирівняв її, обтрусив і прибрав пасмо волосся, що приклеїлося до моїх губ, вкритих блиском.

— Ось так краще. Підемо разом до школи?

Я кивнула, відчуваючи сильне хвилювання. Для «тієї» мене це було вперше — йти до школи наодинці з хлопцем, ще й майже незнайомим.

— А звідки ти знаєш, що я очолюю гурток фотографії? — поцікавився Северин. Було видно, що він справді горить своєю справою.

— У коридорах школи була виставка зимових пейзажів Вінниці, я розглядала ті фото. Випадково почула, як друзі хвалили тебе за чудову роботу. Згодом я підійшла ближче, і під знімком було вказане твоє ім’я та посада в клубі.

Северин уважно слухав, киваючи, наче аналізував почуте, а потім припустив:

— Тобто ти зацікавилася мною, підслухавши розмову?

— Ти мене описуєш як якогось стал… — на півслові моя нога підсковзнулася, і я ледь знову не полетіла на землю, але Северин встиг мене підхопити. — …кера.

Він міцно тримав мене, дозволяючи повністю спертися на його руки. Серцебиття знову пришвидшилося. Я мимоволі уявила, як це виглядає з боку. Зізнаюся чесно: це було доволі романтично.

— Обережно, — м’яко промовив Северин, підстраховуючи мене, поки я ставала на ноги. — І я не казав, що ти сталкер. Лише припустив, що тебе могли зацікавити мої роботи… або я сам. Ми ж говоримо в контексті фотомистецтва, чи не так?

Я зашарілася. Мені здалося, що він зі мною фліртує, а виявилося — він просто захоплений своїм гуртком. На мить я відчула себе дурненькою, яка готова закохатися в першого-ліпшого, хто заговорив до неї.

— Звісно, я люблю фотографію, — мій голос звучав не надто впевнено. — А зимові пейзажі — особливо! Було б круто зробити колекцію макрофотографій сніжинок. Ти ж знаєш, що кожна з них має унікальну форму?

— Тоді нам буде чим зайнятися, — куточки губ Северина піднялися в загадковій усмішці. — Якщо маєш таку ідею, її треба реалізувати. Як щодо того, щоб спробувати сьогодні після уроків? Якраз обіцяли снігопад.

Я чула думки себе тогочасної: з одного боку, я хотіла зустрітися з Северином після школи, а з іншого — сумнівалася, бо він був молодшим за мене, і це трохи відштовхувало.

«Що про нас скажуть, як побачать разом?» — хвилювало ту, колишню мене.

Але зрештою я погодилася. Було дивно спостерігати за шкільною версією себе збоку. Здавалося, не всі події того дня відтворювалися в пам'яті — деякі фрагменти просто випадали, можливо, тому, що я їх зовсім не пам’ятала.