Розділ 4. Телефон

Заставка мого телефону залишалася незмінною. Це була наша із Северином фотографія, зроблена в день четвертої річниці наших стосунків. Того дня він здійснив одну з моїх найзаповітніших мрій — побачити північне сяйво. Цілий рік він відкладав гроші, щоб зробити цей сюрприз. Я була на сьомому небі від щастя. На фоні північного сяйва ми позували в обіймах, цілуючись. Мені здавалося, що він ось-ось освідчиться — настільки все було продумано й чарівно. Але він цього не зробив. Северин знав: я не хотіла, щоб такі важливі рішення, як заручини, ухвалювалися без узгодження зі мною. Проте в той момент мені так хотілося, щоб він бодай раз у житті не прислухався до мене.

Були сотні пропущених дзвінків та повідомлень на автовідповідачі. Більшість — від Северина. Я не знайшла ні контактів інших чоловіків, ні підозрілих переписок. Телефон був у тому самому стані, у якому я тримала його востаннє. Жодної вказівки на мою зраду. Чи, можливо, я шукаю не там?..

Зібравшись на силі, я вирішила зателефонувати Северину. У мене не було жодного плану чи логічної послідовності, я просто хотіла зробити бодай щось, отримати хоч якусь зачіпку. На мить заплющила очі, зробила глибокий вдих, а на видиху натиснула кнопку виклику. Потяглися довгі гудки.

Я вже й не сподівалася на відповідь, коли на тому кінці почула голос.

— Алло, слухаю? — це була жінка. — Алло?.. Кажіть щось, я вас слухаю.

— Можете покликати до телефона Северина? — ледь промовила я тремтячим голосом.

— Він у душі. Щось йому переказати? — мої очі наповнилися сльозами. Невже це його дівчина? — Слухайте, я скажу, щоб він вам передзвонив. Як вас представити?

Я поклала слухавку. Усе це здавалося якимось сюрреалізмом. Наче мене знімали в психологічному проєкті на кшталт «Шоу Трумана». З кожним новим відкриттям ставало все важче й болючіше. Це нагадувало заплутаний клубок ниток, що не мав ні однорідного кольору, ні форми. З кожним новим витком усе ставало ще заплутанішим і хаотичним.

За якийсь час пролунав дзвінок. На екрані висвітилося ім'я Северина та його фото, яке я колись поставила на його номер. Я мить вагалася, серце калатало від хвилювання, та все ж наважилася взяти слухавку.

— Алло, — невпевнено промовила я.

— Не дзвони мені, між нами давно все вирішено, — його голос кулею пронизав моє серце. А далі — тиша. Северин скинув дзвінок.

Я відчула, як усередині мене щось згасло. Зникло бажання розгадувати цю загадку, з’ясовувати події останніх місяців чи розплутувати те, що заварила моя минула версія. Вимкнувши телефон, я закинула його в далеку шухляду столу й вирішила більше не діставати. Дні перетворилися на суцільне сіре марево. Зачинившись у кімнаті, я майже не їла. Навіть на те, щоб помити волосся, не вистачало волі. Єдиним порятунком був запис зимової завії — я завжди слухала його, щоб швидше заснути. Під це одноманітне виття вітру я знову поринула в глибокий сон

…

Бжжж... Бжжж...

Телефон завібрував на приліжковій тумбочці. Сонно протерши очі, я піднесла його до вуха.

— Слухаю, — прохрипіла я.

— Назарчук Квітана? Вас турбує клініка «Меділаф». Ви записані на завтра, на шістнадцяту годину. Чи очікувати на вас? — голос адміністратора звучав неприродно лагідно.

— Ні, я скасовую запис.

— Чи можу я дізнатися причину? — у слухавці запала коротка пауза. — Лікар наполягав на обов’язковому огляді.

— Я переїжджаю в інше місто.

— Квітано, я все ж таки раджу вам прийти, враховуючи ваше положення. Можу запропонувати перенести візит на сьогодні, на сімнадцяту тридцять. Це останнє вільне вікно. Вам підходить?

— Ні. Немає необхідності. На все добре.

…

Я різко розплющила очі. Сон здався занадто реалістичним і водночас химерним. Моя рука мимоволі опустилася на живіт, пальці ледь помітно стиснули тканину светра.

«Моє положення? Невже це про…»

Від роздумів мене відволік дивний шум на кухні. Стало цікаво, що там затіяв дідусь.

— Чорт, нічого не виходить! — вигукнув він, жбурнувши сковорідку в раковину. Метал гучно брязнув об кераміку.

— Заспокойся, нічого страшного, — підбігши, я торкнулася його плеча й спробувала оцінити ситуацію.

— Без олії все прилипає, продукти закінчуються, а через цю кляту пательню я перевів залишок харчів! — дідусь мав втомлений, розгніваний і водночас безпорадний вигляд.

Висновок напрошувався сам собою, тож я озвучила його:

— Нам потрібні гроші, так?

— Моєї пенсії та зарплатні охоронця на нас двох не вистачає, ти ж знаєш, — він відвів очі.

— Не хвилюйся, дідусю, я знайду підробіток.

— Доведеться, — сухо промовив він і продовжив смажити невеличкі вівсяні котлети, якими й один не насититься, не те що двоє.

Дивлячись на його згорблену спину та на те, як він дбайливо перевертає кожну крихту на пательні, я відчула гострий укол провини. Де б я не була ці пів року і що б не робила, я явно не дбала про те, щоб у цьому домі була хоча б пляшка олії.

Відкривши старий ноутбук, що дістався мені ще від Северина, я під’єдналася до вайфаю сусідів — ті не придумали нічого кращого за пароль «11111111» — і почала переглядати вакансії. Ноутбук заледве тягнув бодай одну відкриту вкладку: він сильно перегрівався і надсадливо гудів, наче збирався піти на зліт.

Удача мені всміхнулася. Всього за одну зупинку від мене кав’ярня шукала баристу, до того ж були згодні розглянути кандидатуру без досвіду. Набравши номер, я домовилася про співбесіду на цей самий день. Поки лишалося кілька годин до зустрічі, я вивчала в мережі рецепти напоїв, щоб бодай чимось вразити майбутнього роботодавця.

— Я буду з тобою максимально відвертою, — прямо мовила власниця, коли я закінчила свій короткий переказ нещодавно вивченої теорії. — Твій рівень — це перехожа, яка щось нашвидкуруч прочитала перед співбесідою. Навчати з нуля важко, але в мене зараз немає вибору. Якщо ти готова, навчу всього. Проте перший місяць ставка буде мінімальною. Покажеш прогрес — накину бонуси. Чайові твої. Графік: два через два, з сьомої ранку до восьмої вечора. Підходить?