Розділ 3. Нарешті вдома

Мене розбудив різкий, металевий скрегіт гальм і глухий удар вагонів один об одного.

— Вінниця! Станція Вінниця! Дівчино, прокидайтеся, приїхали! — голос провідниці пролунав надто гучно в напівпорожньому вагоні.

Я розплющила очі. За вікном не було величних засніжених піків чи густих смерек. Натомість мене зустріли сірі перони, брудний міський сніг і тьмяне світло ліхтарів, що відбивалося в калюжах розкислої солі. Повітря у вагоні було важким, спертим, наповненим запахами домашніх харчів та чужих тіл.

Я взяла свої пакунки та попрямувала до виходу. Тепер вони здавалися мені неймовірно важкими. Зійшовши на перон, я відчула, як ноги знову стають «ватними». Люди кудись поспішали, штовхалися, розмовляли по телефонах, а моє тіло, здавалося, зовсім відвикло від такого ритму.

Ранковий тролейбус був вщент забитий, тож шанси проїхатися «зайцем» непоміченою були доволі високі. Останні гроші пішли на квиток до Вінниці, тож у моїх інтересах було не наштовхнутися на контролерів. Від подиху людей у салоні здіймалася пара, а кожен вдих жалив морозною свіжістю. Тримати речі ставало дедалі важче: руки ніяк не могли відігрітися, а пасажири, що заходили й виходили, повсякчас зачіпали мої пакунки.

— З таким багажем на таксі їздять! — бурмотів хтось під ніс.

— Ну і як тебе обійти? — кидала інша жінка.

— Шановна, ви заважаєте іншим!

Я ж просто дивилася собі під ноги, аби тільки не зустрічатися з цими злими поглядами.

Раптом серед десятків незнайомих голосів, наче знайома струна гітари, пролунав його голос. Це був Северин. Я підняла очі й почала жадібно його шукати. Завдання ускладнював зимовий стиль містян, майже однаковий у всіх: чорні куртки, втомлені обличчя, шарфи, натягнуті по самий ніс.

Я впізнала його не одразу. Северин завжди носив яскраву червону шапку, яку я колись йому зв’язала. Тепер він був без неї. Його біляве волосся відросло настільки, що він зміг зібрати його у хвіст, лишивши кілька пасом обрамляти обличчя. Він стояв у темному пальті й захоплено розмовляв із кимось, кого я не бачила через людей у проході. Його густі темні брови то підіймалися, то опускалися — так він завжди робив під час розмови.

Ніби відчувши мій погляд, він повернувся у мій бік. Наші очі зустрілися. Серце забилося дужче, аж затріпотіло в горлі. Я посміхнулася йому, сподіваючись, що він усміхнеться у відповідь, а тоді ми нарешті кинемося одне до одного, пробираючись крізь пасажирів. Але вмить його погляд став холодним і скляним. Северин відвернувся і більше жодного разу не подивився в мій бік.

На наступній зупинці він вийшов. Я відчайдушно намагалася розгледіти, з ким він був, але Северин разом зі своїм супроводом миттєво загубився в натовпі.

Вперше я була ось так ним проігнорована. Вперше він поставився до мене як до абсолютної незнайомки. Вперше його обличчя не розпливлося в посмішці, коли наші погляди зустрілися. Вперше мені хотілося плакати від зустрічі з ним. Це був перший гіркий досвід, пов’язаний із Северином. Невже він і справді мене розлюбив?...

У це важко було повірити, адже в моїх спогадах ми палко кохали одне одного. Нашою останньою зустріччю, яку я пам’ятаю, був літній пікнік. На ньому — світла лляна сорочка та темно-зелені шорти, на мені — легка вишита сукня та солом’яний капелюшок. Він, як завжди, тримає в руках камеру, ловить кожен мій рух, кожну емоцію і повторює, яка я красива. Грайливо я відбираю камеру і босоніж тікаю у високу траву, а він біжить за мною.

…

— Квітко, ти ж знаєш, що я тебе наздожену! — його голос звучав лагідно, мої пустощі його веселили. — Я швидший за тебе!

— Ну то дожени! — піддражнювала я. Северин пришвидшився і таки впіймав мене.

Його руки міцно обхопили мене. Ноги відірвалися від землі. Він почав кружляти мною у повітрі. Я не могла стримати сміху. Северин підкинув мене і підхопив, тримаючи під стегнами. Я сперлася руками на його плечі й дивилася в його глибокі зелені очі. Моє волосся розсипалося по його обличчю, лоскочучи шкіру. Северин усміхнувся.

— Найбільше я люблю твою усмішку, ти знав це? — зачаровано промовила я, розглядаючи його вродливі риси.

Северин повільно опустив мене на землю і, обхопивши моє обличчя долонями, поцілував. Його вуста довго пестили мої, а потім почали бігати по всьому обличчю, торкаючись лоба, щік, підборіддя, носика. Від лоскоту я розсміялася і знову кинулася навтьоки.

— Еее, ми вже це проходили! — кинув він навздогін. — Я ж тебе все одно наздожену!

…

Це був останній спогад перед тим, як я повернулася додому і заснула того літнього дня. Я пошкодувала, що взагалі лягла тоді подрімати. Невже це покарання за щось? Чому моє щастя в мене відібрали? Через ці думки я ледве не проґавила свою зупинку, але, на щастя, вчасно оговталася.

Чим ближче я підходила до дому, тим сильніше калатало серце. Дзвінок у двері. Один, другий. Дідусь не відчиняє. Невже його немає вдома? Порпаюся в рюкзаку і дістаю ключ. Відчиняю. Двері піддалися, і я відчула запах дому. Обережно крокуючи, я розглядала кожен куточок — нічого не змінилося. Лише моя кімната видавала ознаки переїзду: колекція фотографій сніжинок, що раніше висіла на стіні, була запакована у валізу, а стіл пустував.

Я почула, як двері дідусевої кімнати відчинилися. Кроки наближалися. Я не очікувала побачити, як сильно він змінився на обличчі за той час, що випав із моєї пам’яті.

— Що ти тут робиш? — грізно промовив він, проте в його очах замість люті читався сум.

— Дідусю, я не знаю, як пояснити, я нічого не пам’я… — не встигла я договорити, як він мене перервав.

— Забирайся геть, невдячне дівчисько! — він схопив мої речі й потягнув їх до виходу.

— Дідусю, зачекай, давай поговоримо! — благала я.

Він не зупинявся, тягнув мою валізу та пакети, примовляючи під ніс:

— Як ти смієш приходити сюди! Що, я вже не «нікчемний батько, який не зміг достойно виховати твою матір»? Вона покинула тебе, а ти покинула мене — все чесно, хіба не так ти казала? А як же заможне життя за кордоном? Ти ж мала вийти заміж і почати нове життя, стерши своє бідне та ганебне минуле! Мені немає про що з тобою говорити.