Розділ 2. Перший спогад

Закинувши всі свої пакунки у віз, я вмостилася поруч із пані Юстиною, що тримала коней за віжки та задумливо дивилася в далечінь. Здавалося, вона була засмучена.

— Завсігди хотіла-м собі доньку, — порушила вона ніякову тишу. — Проте Господь не дав нам із моїм Миколою такої радості. Може, карає нас за щось... Як ти з'явила-сє, я гадала собі: може, се Він нам доньку нарешті послав? І так любо мні було з тобою ці пів року. Але ж ти чуже дитя, грішно було отак подумки тебе привласнювати.

Мені стало прикро від слів пані Юстини. Щемило серце від того, що мрія цієї прекрасної, направду доброї жінки так і не здійснилася. А також було соромно, що спогади зі мною, які їй так гріють душу, мені абсолютно невідомі. Адже я бачила цю жінку вперше.

— Але ж гарно взимку в горах… Знаєте, це взагалі-то моя улюблена пора, — почала я, намагаючись змінити тему.

— Тю, дитино, аякже, що знаю! Ти мні всі вуха протуркала за те, як любиш зиму і сніг. Відразу видко — дитина з міста. Показувала ото мні свою колекцію фотографій сніжинок, за хлопця плакала-с мні в кожух, а тепер ото не пам’ятаєш мня… Чи, може, дуриш мня, га?

— Ні, вибачте, я не хотіла вас засмутити. Останнє, що я пам’ятаю, — це як влітку лягла придрімнути.

— Ой, та я вже нічому ся не дивую, дитино, бо в горах усі до містики звикли, тута люди в усьо вірують: і в Бога, і в мольфарів, і в щезників усіляких, у забобони та й у молитву — в усьо, бо що я тілько-но в тих горах не виділа, всяке бувало, але ти — то найдивніше, що зо мною стало-сє. Ото чую: стукає хтось, ходить, у вікна зазирає, а на дворі ніч — хоч око виколи, то ми з моїм Миколою взяли в руки що мали, аби боронити-сє, виходимо — а там ти стоїш з пакунками своїми, бліда, як та стіна. Як ти добрала-сє сюди, як тя звірі в лісі не забарила, чому саме тута опинила-сє — а ти лишень кажеш: «Просто йшла, бо мені сказали, що у вас тут пустує стара хата». Люди добрі, ну що, гонити буду я дитину серед ночі? Залишила-м тя, вичухала, приголубила, всьо ми тобі там справили, аби-с мала де голову прихилити, то може ти мавка яка лісова, га? Зізнавай-сє!

— Та ні… але я вже ні в чому не впевнена, — монолог пані Юстини викликав у мене тільки ще більше питань. — Ви за хлопця згадали мого, сказали, що плакалася вам. Нагадайте, будь ласка, мені потрібно знати.

— Господи, дитино... Навіть у такому стані лишень за него бануєш. Як го... той... звати-то?

— Северин, — підказала я.

— О, ну се ти пам’ятаєш, айно! От хитрюга, ну! — відмовила вона, цокаючи язиком. — Та що тута казати... Розповідала-с, як любила го сильно, як у школі разом парочков були, про те, що се він ці твої сніжинки знимкував. Багато чого-с казала, але ти думаєш, я те всьо в голові тримаю?

— А не згадувала випадково, чому плакала за нього?

— Бо розійшли-сте ся!

— А чому?

— Чому-чому... Не знаю! Не казала-с ти мні. Я то розпитувала, бо діла сердечні — то завсігди цікаво, але ти враз марніла на лиці, то як я могла тя торкати? Приїдеш додому та й розпитаєш го сама. І до дохтора йди-но конечно, най тя подивит!

Щось всередині мене рухнуло. Розбилося на тисячі дрібних скалок. Вжалило в саме серце. За жодного сценарію я навіть уявити не могла, що ми за будь-яких обставин розійдемося з Северином. У жодному з паралельних всесвітів це не було можливим. Ми одне в одного перші, і, на диво, виявилися абсолютно сумісними в усьому, наче частини одного пазла. Поки всі навколо розходилися й сходилися, наш зв’язок тільки міцнішав. Як лебеді, ми мали на меті прожити все життя разом, або ж насамоті, але ні з ким іншим. Невже ми дійсно розійшлися? Тоді який сенс повертатися додому? Але ні, я мушу з’ясувати, що сталося.

Проте саме лише припущення, що наше з Северином розставання може виявитися правдою, вводило мене в стан розпачу. Я не могла допустити, щоб ці мої емоції були останніми, які побачить пані Юстина. Як-не-як, за цей час я стала для неї майже рідною. Навіть якщо я цього не пам’ятаю, я відчуваю до неї повагу та вдячність. Вона — єдина людина, яка поруч зі мною в цю мить невизначеності й розгубленості. Тож я вирішила відволікти і її, і себе.

— Ви казали, що в горах містика постійно. А що розказати можете?

— Хм… та багато всякого було, дитинко, але аби-с так знала, то ось тобі бувальщина. Ще малою пішла-м я з сестров по гриби у ліс та й забарила-сє. Не знаю, як воно так вийшло, але забрела в таку гущавину, де й сонце не світит. Сестра не вгледіла, довго мене кликала, а тоді заніміла від страху та й заплакана додому вернула-сє. Все село на ноги підняли, навіть із сусідніх плаїв люди посходили-сє, всюди шукали — та й ніде ні сліду. А я, бідна, ходила, голосила на весь ліс, бродила тими нетрями. Дивом ніч пережила, бо в горах ніч — то смерть для малої дитини. Сиджу змерзла, голодна, плачу так, аж заходячи-сє, як тут чую — шурхає хтось поруч. Злякала-м ся, думала: лис ци, боронь Боже, ведмідь. А то пес сусідський, Рябко. Боже, як я ся втішила! Пішла за ним, а він мене прямісінько до хати й вивів. Отак і жива лишила-сє.

— Так у чому містика? Що ніч пережили?

— Е-е, дитино, містика в тому, що той пес у ту пору вже тиждень як мертвий був! Господар його закопав за стайнею, бо старий був пес, глухий та сліпий уже геть. А на мій плач, видиш, і з того світу прийшов рятувати. Ніхто мні тоді не повірив, казали марило-сє мені від голоду, а я за душу того кобеля донині молю-сє.

Ця історія справила на мене сильне враження. Це було схоже на Патронуса з книжки про Гаррі Поттера, яку я колись читала — світлий дух, що з'являється в найтемнішу годину, аби захистити тебе. Можливо, і моя ситуація теж свого роду містика? Має ж бути в усьому цьому якийсь сенс, якась відповідь. І мені до відчаю хочеться її знайти.

— Пр-р-ру, мої золоті! Тпру-у! — гукнула пані Юстина, і віз, трохи підскочивши на останньому камені, завмер. — Ну, от ми й тута, дитино. Приїхали. Доки ще видно, мают тута якісь буси ци машини бігати. Що йде — те й спиняй, не встидай-сє! Проси-сє, аби бодай куди до людей тя підкинули, бо то зима, дитино, темніє зараз скоро, і не згледиш-сє, як ніч накриє.