Розділ 1. Сплячка

Цок-цок, цок-цок…

За вікном липнева спека, дитячий сміх, що котиться аж за обрій, налиті черешні, яких нещадно поїдають птахи. На вулицю я дзуськи вийду — задуха така, що ні вдихнути, ні видихнути. А в навушниках зима. Яка б за вікном пора не стояла, в моєму плейлисті на повторі завжди співає зима. Звуки снігу, заметілі, морозного вітру — мій улюблений ансамбль. Вони мене заспокоюють, відволікають, допомагають заснути. Безсоння — частий гість у моїй кімнаті, як і зимові записи. Тільки під них я можу заснути.

І яка ж радість, коли настає та сама улюблена пора! Достатньо привідкрити вікно — і ось вона, чарівна зимова пісня, крижаними нотками поспішає проспівати свою заметільну оду. Чи холодно мені? Анітрохи! Це найкраще у світі відчуття. Холод ніби огортає і зупиняє час. Іноді мені здається, що я б ніколи не постаріла, якби завжди була зима, і з радістю спала б у кучугурах, що вкривали б мене, наче ковдра.

Стрілки годинника вказують на першу годину дня. По той бік стіни самий розпал літа: волошкове небо, що носить поодинокі хмаринки, як прикраси; вогняне сонечко, що вмить змушує всіх вкритися соляними краплинами; густа, місцями вигоріла, мурава, що вклоняється вітру та шумить, віддаючи йому шану. Головою я розумію, чому люди знаходять цю пору прекрасною, а ось серцем… Серцем я завжди була віддана зимі. І ось, посеред літа, я знову поринаю в зиму: вмикаю запис завірюхи, дивлюсь на фотоколекцію сніжинок на стіні, згадую зимові пейзажі та трішки сумую.

Біле простирадло вмить стає пухким шаром снігу — і ось я вже не в своїй кімнаті, а посеред зимової казки. Біжу босоніж, розтоплюючи сніг жаркими стопами, залишаючи по собі людський слід, що зникає за завісою хуртовини. Сміюся від щастя, бо ж знов вона — зима, а здавалося, що ще секунду тому було спекотне літо. Піднесена, я віддаю вітру червоний в’язаний шарф, що огортав мою шию, стікаючи вздовж тіла, гальмуючи біг. Слухаю глухий гул, що заповнює простір і лиш на секунди притихає перед величчю поривів свистячого вітру. Важкі кроки невидимого велетня, що не залишає по собі слідів, тільки звук.

Якщо прислухатися, у цьому є своя магія, своя містерія. Вона переносить у другий вимір, де немає ні часу, ні людей, ні шаленого ритму великого міста, нічого. Чисте поле, всіяне міріадами білих крижинок, яких то піднімає і закручує в безжальному танці вітер, то різко опускає або б‘є об обличчя, наче букетом кропиви, що змушує шкіру горіти, наливатися рум'янцем.

Водночас пусто і так наповнено. Так темно і світло. Сіро, темно-синьо, холодно-біло… Невже отам пагорби? О, так! Просто вони набули обрисів хвиль. Темних хвиль, таких, що зустрічаються в самому серці океану, коли промені, що відбиває місяць, не можуть протиснутись поміж пихатих хмар, і це перших сильно обурює. Але ж пагорби не рухаються, як ті хвилі? О, ні! Вони завмерли. В очікуванні? Можливо… Вони впали в сплячку, а десь поміж них сновидіють і ведмеді. І так само я… впала в сплячку. На довгі місяці.

Цок-цок, цок-цок…

Де я? Це місце мені не знайоме. У кімнаті стояв такий холод, що від кожного мого подиху у повітрі зависала густа біла пара. Тіло налилося свинцевою втомою, і мені довелося докласти чималих зусиль, щоб відкинути важкий шар із декількох вовняних покривал, якими я була вкрита по самісіньке підборіддя.

Місячне сяйво досліджує закутки старої, занедбаної кімнати. Потрісканий шар штукатурки, що падає додолу, варто лише доторкнутися. Химерні візерунки на стелі, наче з картин Марії Примаченко, серед яких застигли образи квітів і загадкових істот. Радянська стінка «Клен», заставлена пошарпаними книгами, запорошеними пилом статуетками та посудом, що давно вже вкрився тріщинами. Дерев’яну підлогу, загримовану вже, певно, сотим шаром фарби, застеляє тканий килим, кожна смуга якого відрізняється від попередньої як за кольором, так і за абстракцією. Метушливо досліджуючи тісненький покоїчок, черга дійшла до найголовнішого — невеликого віконця. Обрамляють його легкі мереживні фіранки сірувато-білого кольору, що відіграють переважно декоративну роль. За ними марно намагаються сховатися підсвічник із майже вигорілою восковою свічкою, напівпорожній короб сірників, потерті монети, що вже вийшли з обігу, і всохлий помідор у глиняному горщику, життя якого забрала спрага. Саме вікно вкрите зимовими візерунками, надто прекрасними та витонченими для такої комірчини.

Поки очі відмовлялися вірити в побачене, руки робили: притиснувши долоні до скла, вдалося трохи його відігріти. По кистях потекла тала вода, що жалила своєю прохолодою. Зазирнувши в отвір невідомості, все стало ще більш загадковим: обриси засніжених гір, лісів, що сиротіють без людських домівок та світла ліхтарів. Від побаченого мене ніби зарядом пройняло. Не розуміючи, де я опинилася, адже я живу у місті далеко від гір, чому змінилася пора року і час доби, я повернулася до ліжка, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

— Це все сон, сон! Це просто занадто правдоподібний сон… Зараз картинка зміниться або я прокинуся, — повторювала собі як мантру, обхопивши голову руками, розгойдуючись вперед-назад.

Не допомагали ні щипання за руки, ні ляпаси по ланітах, ні навіть спроби знову заснути і прокинутися в своїй кімнаті. Лише коли почало світати, прийшло розуміння, що це все відбувається насправді. Як на зло, телефон, що лежав на тумбочці, зустрів мене чорним екраном — повністю розряджений. Навіть якби він увімкнувся, зв’язок у цьому Богом забутому місці навряд чи б ловив. Чи варто говорити, що інтернету тут теж зроду немає? Тож, натягнувши перші речі, які трапилися мені в шафі, я вирішила дослідити територію.

— Аби двері були відчиненими, сподіваюсь, мене не викрали, — заплющила очі, видихнула, штовхнула двері і... Зачинено. — Чорт! Гаразд, спокійно, пошукаю ключі.

Де зазвичай ховають ключі? Правильно! Під килимом. Щоправда, не під тим, що в самій кімнаті. Але мені потрібно виключити його зі списку підозрюваних. Було б прикро, якби після того, як я перерила всю кімнату, виявилося б, що він саме там. Як я і думала, його там не було — викреслюємо. Далі за моїм уявним списком йшов письмовий столик. На ньому примостилися самотній кухоль із недопитим зеленим чаєм, стара червона настільна лампа, а ще — олівці, списані аркуші, книжки з різнокольоровими закладками на сторінках із підкресленими реченнями. «Мені начхати на сенс цього життя. Я тільки хочу знати, як його прожити» — мовилося на одній із сторінок.