Глава 4

Минуло близько години з моменту нашої зустрічі з невідомим. За цей час ми зустрілись з Валею та Оксанкою, все їм розповіли. Вони звісно спочатку відмовлялись вірити, але побачивши на моїх руках рани ніби почали обдумувати реальність всіх подій.

- Он вже й багаття видніється. Поговоримо з хлопцями і вирішимо що далі робити. Але більше щоб я не чула, що хтось з вас хоче розділитись. – Каже Валентина, зосередившись на дорозі.

Нам досі важко повірити у все, що відбулось, але ми мусимо пережити цю ніч.

Ми йшли в повній тиші… Ніхто більше і словом не промовився. А що ж тут скажеш? Не віриться, не хочеться вірити в таке.

Добре те, що добре закінчується... Хотілось би так сказати, але хто ж знав що ніч тільки починається.

Нарешті ми дійшли до багаття, але те що сталось далі змусило нас знову пережити відчуття страху та безвиході. Ті ж відчуття, що ми проживали лише годину тому.

- Де Сашко і Роман? Думаю моє святкування на сьогодні завершилося, мені кортить додому. Туди, де спокійно. - Тихо та дуже втомлено промовляю і очима шукаю у натовпі надокучливого братика та його нового друга.

- А їх тут немає, можеш не шукати. Вони пішли геть у ліс. - Відповідає Стас, друг Саши.

- Що? - Викрикує Олеся і ледь не падає від почутого. - Який ліс, навіщо, коли? - Питання одне за одним вилітає з її вуст.

- Нісенітниця якась. Нащо вони пішли. Знають ж що відбувається вночі у лісі. І коли вони повернуться? Їх потрібно негайно знайти, там дуже небезпечно. - Нервово відповідаю, згадуючи усі події, що відбулись з нами зовсім нещодавно.

- Ой, та вони не скоро... Наші романтики пішли шукати цвіт папороті. Телепні. - Знову відповідає нам Стас, і заходиться сміхом, а мене кидає в холодний піт. - Хтось дійсно вірить в казки про квітку папороті? Краще б з нами посиділи.

Ми з Оленою просто стоїмо завмерши і дивимось одна на одну... Що робити? Ми пережили далеко не уявні події, і тепер дізнаємося що близька людина може опинитися у тому ж хаосі та жаху що й ми. Як чинити тепер? Що варто зробити, куди кричати про допомогу, кого кликати?

- Потрібно знайти їх. Негайно! - Впевнено промовляю, відкинувши усі сумніви та страхи. Сашко мій єдиний брат, моя кров. Які б розбіжності та проблеми не були між нами, він — моя сім'я. І я зроблю все що потрібно буде, аби врятувати його від неминучого.

POV Сашко

Не знаю чим я керувався в момент, коли вирішив йти шукати ту кляту квітку. Не знаю чому, але зараз щось в голові сказала, що я повинен це зробити. Страх ні до чого хорошого не призводить. Тому я вирішив піти… Піти на пошуки того клятого цвіту папороті. Мені не було страшно, просто  здавалось ніби я роблю величезну помилку, щось підказувало що не варто, але я все-таки вирішив йти. І як ж добре, що Роман побачив мене і вирішив скласти компанію.

- Знаєш, я навіть і гадки не мав, що зараз ще є хлопці, які вирушають на пошуки цвіту папороті для коханої дівчини. Завжди вважав це нісенітницею, адже про свої почуття можна просто, відверто сказати, а не ризикувати. Адже в будь-якому випадку ліс – це завжди небезпека та невідомість. А нічний ліс то взагалі кошмар… Не знаю чим ти керувався, але я з  тобою. Так буде спокійніше і тобі, і мені. І сестра твоя потім не вб’є мене, адже я не покинув тебе одного. – Роман той ще балакун, але в одному він правий. Хоча… Навіть в двох речах. Перше, в тому що нормальний хлопець може словами освідчитись, без цих дурниць, але не я. Чому? Бо я боягуз. Я не знаю, що сказати як і коли. А друге в чому він правий, так це в тому, що Катя точно вб’є мене… Без перебільшень. Можливо ми з нею і живемо завжди як кіт та собака, але наш кровний, ментальний зв’язок дуже сильний. Ми знаємо, що лише разом ми сила, і це дає нам змогу проходити через всі труднощі разом.

Ми блукаємо лісом уже більше години, і все що нам вдалось знайти – це залишені кошики, які певне хтось залишив коли втікав від дичини. Все. Ні цвіту, нічого більше.

В один момент мені здалось, що в декількох метрах від нас я побачив силует… Але він дуже швидко зник.

- Все-таки трохи моторошно чомусь. – Промовляє Рома.

- Трохи є. Дуже тихо, а тиша здатна звести з розуму. Особливо коли ти блукаєш у лісі вночі.

Раптом я чую шорох, і судячи по реакції Романа він чує те ж саме.

- Що це було щойно? Надіюсь на нас не вискочить вовк, чи ще щось. – Каже Роман, а мене чомусь охоплює легка паніка.

Шум припинився, і ми вирішили продовжити пошуки. Пройшло близько десяти хвилин перш ніж ми вийшли на невеличку галявину.

- Ти бачиш це, Романе? – Прямо посередині галявинки видніється надзвичайної краси квітка – на невисокому стеблі розквіт яскраво-червоний цвіт, який виблискує жовтими променями. Ця картина просто зачаровує.

- Це не сон? Цвіт папороті дійсно існує? Оце дивина… - Відповідає Рома, і ми помаленьку підходимо до квітки.

- Заблукали? – Ми різко повертаємось та бачимо перед собою молоду привабливу дівчину, в білій сорочці, з віночком на голові. Дивне те, що ця дівчина босоніж.

- Та ні, ми вже будемо зараз повертатись назад. Можливо ви підете з нами? Не гоже молодій дівчині самій гуляти темним лісом. – Романе, що ти коїш, куди ми її поведемо? Додому?  Щось тут не чисто, яка б дівчина босоніж пішла б у ліс.

- Хочете забрати цвіт? Не варто. Ще не народилась дівчина, яка б заслужила такого подарунку. Окрім мене звичайно. – Монотонно, тихо та якось лячно промовляє таємна незнайомка.

- Хто ви і що тут робите? Хіба дівчина гулятиме саме у лісі, та й ще й босоніж? – Прямо запитую, дивлячись прямо у вічі.

- Ця квітка належить мені, і ніхто не забере її без мого дозволу, юначе. Ви сподобались мені, тому я хочу щоб ви залишились зі мною. Двоє. – Раптом її очі блиснули зеленими вогнями, і мої ноги стали ватяними. Я глянув на Романа і його обличчя було таким наляканим, що я зрозумів що він відчуває те саме.

Це було чимось таким дивовижним… Те, що було для мене зі світу фантастики прямо зараз стоїть перед мною. Я ніколи не вірив у такого роду маячню, але зараз я розмовляю з мавкою.