Глава 3

- Дівчата, привіт. Готові до нашого щорічного ритуалу? – Вітаю з дівчатами та протягую кожній по пиріжкові з вишнею. Знаю я, що вони таке люблять.

- От знаєш, ми ніби щороку робимо одне й теж, але всеодно страх якийсь є.

- Просто ти, Олесько, постійно чогось боїшся. Треба з цим боротись. Тим паче, ти ж не одна. Ми всі разом, і нас не подолати. – каже Оксана. Ну звісно, їй нічого не страшно, вона обожнюю всілякі звичаї та традиції, які за легендами завжди мали якусь містичну сторону.

- Любі подруги, менше балачок і більше діла. Потрібно якнайшвидше зібрати віночки, щоб встигнути ще до хлопців. Ми ж любимо пригати через багаття. – Промовляю та легенько посміхаюсь. Кожен рік не проходить без пригод біля костра. Хтось щось підпалить, хтось боїться пригати, і ми як хороші товариші вмовляємо, показуємо, що це не так страшно.

- Добре, тоді гайда збирати. Але, давайте не будемо робити помилки минулих літ. Щоб було швидше краще розділимось. Я піду з Оксанкою, а Катруся з Олеською. Згодні? – Запитує Валя і відразу дивиться в сторону Лесі. Ну звісно, наша люба боягузка. Буде так як скаже вона, адже саме через неї ми всі разом блукали лісом в пошуках диво-трав, бо її страх брав вверх над бажанням зробити все швиденько.

- Я то не проти, але вам не здається це небезпечним? Коли ми всі разом нас не здолати, ви ж самі так кажете. Я то не боюсь, ви не подумайте, просто хвилююсь за вашу безпеку. – Серйозно каже Олеся.

- Так, ти що. Ми знаємо, що ти сама відважна та смілива. Але я думаю Валя має рацію, таким чином ви впораємось куди швидше, і підемо до хлопців. Все буде гаразд, лише давайте не йти геть у глиб лісу. Не бійся, Олесю, я буду поруч, все буде добре. – Відповідаю і підходжу до Лесі. Бачу її тривожність та обіймаю.

Проходить хвилин 10 і ось ми уже в лісі збираємо квіти та трави.

- Бачиш, а ти хвилювалась. Ось уже на один віночок назбирали майже.

- Дійсно, Катю, так набагато швидше. Але якось моторошно, відчуття ніби хтось постійно спостерігає. – Каже Олеся, та дивиться в глиб лісу.

Так, ліс дійсно моторошний. Навколо панує темрява, а в небі спалахують міріади зірок, навколо так тихо, що чути лише крики сови. Перед тобою великий густий ліс, ти майже нічого в ньому не бачиш, тільки де-не-де чути шорох, страх починає заполоняти твоє тіло, тоді ти ще більше починаєш у все вслухатись й бачити небачене, починаєш тремніти з середини. Особливо, якщо наслухатись історій про нічних примар здається ніби все навкруги живе, і ці думки здатні звести з розуму. Але… Чим швидше впораємось, тим швидше підемо звідси.

Раптом, з глибини лісу чути виття… Не зрозуміло що це, на собаку не схоже, а вовки так близько до села ніколи не підходили, їх тут завжди відстрелювали, полювали на них.

- Катю? – чую шепіт Лесі. – Що це за звук? – Прислухаюсь і чую важке, повільне дихання. Стаю біля Олесі і дивлюсь туди ж куди й вона, у саму глиб лісу.

- Може підемо? – так само тихо запитую і беру її за руку. – Назбираємо квіти деінде, не проблема.

Як тільки ми ступаємо крок, як у лісі, саме там, куди ми й дивились загоряються червоні, наче полум’я, очі і починає виднітись великий силует. Ніби вовк, який стоїть на задніх лапах.

- Вовк…Вовкул…Вовкулакааааааааа… - Кричить Олеся та починає бігти.

- Лесю стій, не провокуй його, стій! – Намагаюсь її зупинити, але марно. Бачу як незрозуміла істота починає рухатись в сторону Лесі, піднімаю з землі велику каменюка і жбурляю прямо у голову цій потворі. – Облиш мою подругу!

Але… Це було ризиковано і великою помилкою. Тепер тварюка зосередила увагу на мені. Бігти точно не варіант, він наздожене мене ще до того, як я зроблю більше трьох кроків, кричати, кликати допомогу теж не врятує. І що ж робити?

Вирішую дивлячись у вічі цій потворі потрошки здавати назад, але все грає проти мене. Не знаючи що знаходиться з-за моєю спиною наступаю на суху гіляку і від гучного хрусту під ногами, вовк чи вовкулака, не знаю як називати цю істоту, починає бігти прямісінько на мене. Доля секунди і я уже лежу на землі, а над мною нависла, здавалось би до вчорашнього дня, цілком міфічна та нереальна потвора. Розумію, що порятунку немає, але намагаюсь вибратись, та вага тварини переважає, і видно йому зовсім не сподобалось те, що я взагалі подаю якісь признаки життя, тому він замахується лапою і наносить удар. Добре, що я встигла закрити обличчя руками… Відчуваю біль і тепло від крові, яка виступає з моїх ран, але тримаюсь. Розумію, що довго я не витримаю, і рано чи пізно тварина вб’є мене, просто роздерши на маленькі частинки.

Та краєм ока помічаю Олесю, яка навприсядки наближається до спини вовкулаки…

- Не треба, не роби цього, не підходить, боягузка. – Ледь чутно промовляю, адже сил говорити майже немає, та Лесю це не зупиняє. Бачу як вона стає на ноги прямо за спиною тварини.

- Я тут, пес. – Що вона робить? Геть здуріла чи що?

Істота встає та спокійно повертається до Лесі, але вона стоїть. Раптом вовк замахується, і мені стає так страшно за Олесю. Я намагаюсь піднятись, та сил зовсім не має, я просто лежу і з моїх очей рікою течуть сльози. Це ж не може бути кінцем?

Потвора готова нанести удар, та за долю секунди тварина просто зникає, і Олеся падає на коліна тримаючи в руках якусь незрозумілу річ.

- Як ти, Катю? Як твої руки? – Вона торкається руки та оглядає її.

- Що ти зробила? Де він? Що у тебе в руці? – В повному нерозумінні питаю в подруги.

- Я згадала… Коли сховалась за деревом і побачила, як він на тебе накинувся я згадала історію, що розповідала бабуся. Про вовкулаку, і як його подолати. Потрібно було просто зірвати з його шиї амулет, який і дає йому силу, і тоді потвора назавжди зникне. Я побачила медальйон коли він побіг на тебе, тому й згадала.

- Як ти… Як не злякалась? Чому не втекла, коли була змога? А якби не вийшло? Що було б, якби це не спрацювало?

- Не знаю. В той момент я думала лише про те, як врятувати тебе, і все. Ти завжди була поруч, і всіх негараздах. Завжди допомагала, підтримувала, я просто не могла вчинити інакше.