Глава 2

Ранок настав швидко...

- Донююю. - Так, ранок починається не зі співу солов'я, а з маминих криків. - До свята стільки роботи, а ти все лежиш. Вставай, кому кажу.

- Трясця.

- Я все чую.

- Сина свого теж підніми, чи для нього закон праці не писаний?

- Він знає свою роботу, а ти виконуй свою. Випічка чекає.

Ну так, звісно. Знаю я його роботу. Вийти і чатувати гусей. Важка та дійсно плідна робота. Бідні гуси самі не проживуть у загоні, якщо за ними не дивитиметься наш Сашко. Тьфу, було б смішно, якби не так печально. Нічого серйозного йому не можна доручити, нажаль.

Проходить близько години, як на кухню, в прямому сенсі цього слова, просто влітає, вривається моя матінка.

- Доню, деякі зміни. Сьогодні в нас гостюватиме моя подруга з чоловіком та сином. Вони проїздом, тому так. Надіюсь ти візьмеш сина, його звати Роман, з собою на свято?

- Що? Звичайно, ні, мамо. Ще я тільки не нянчила дітей. Там буде багаття, ми з дівчатами збиратимемо вінок, про якого Романа ти мені кажеш?

- Нікого нянчити не треба буде, ви з ним однолітки.

- Тоді це повністю міняє справу, я ще ніколи не нянчила однолітка.

- Я б твого оцього довгого язика... - Знаю я цю фразу, яку вона ніяк не може закінчити...

- Нехай спочатку приїде, потім поговоримо. Ми з дівчатами збираємось десь о 18, тому якщо до того часу його не буде, то вибач, але він пропускає усе святкування. Час не чекає.

- Не хвилюйся, нічого він не пропустить, он вони вже в подвір'я заходять.

От чорт. І коли встигли. Щось тут не чисто. Мама точно знала ще раніше про цей приїзд, але вирішила змовчати. Ну й нехай, пригне двічі через багаття, підпалить свою міську п'яту точку та й втече під мамину спідницю.

- Давай доню, вийдемо привітатись. Ти вже закінчила з випічкою? – Запитує мама, ніби не знає відповіді. Як за годину можна замісити тісто, зробити начинку та ще й встигнути запекти?

- Мамо, я схожа на якусь супер-кухарку? Печеться ще, не спіши так.

- Раз печеться, то можеш вийти зі мною. Познайомишся з Романом, вам всеодно разом проводити цей вечір.

- Чому зі мною, а не з Сашком? Двоє хлопців, вони точно спільну мову знайдуть.

- Звісно, Сашко теж прийме в цьому участь, я його вже попередила, і, на відмінну від тебе він вже познайомився з ним. Тому досить цих балачок і гайда на двір. – Мама розвертається і жестом показує на двері. Ну тільки хай спробує це Роман зіпсувати мені свято, я йому покажу де раки зимують.

Виходимо у двір і я з натягнутою посмішкою прямую до наших «любих» гостей.

- Привіт, Наталко. – Вигукує мама, і за цією фразою йдуть палкі обійми, ледь не до сліз.

- Привіт, Ларисо. Так рада зустрічі.

 - А як я рада. Володю, і тебе дуже рада бачити. Ти от зовсім не змінився за ці 5 років. Ну можливо трішки добавилось сивини. Ромчик, ой лишенько, ти так виріс, не впізнати. Таким красенем став.

Так, наш син став красенем. Справжній парубок. Перший хлопець на селі. – Хаха, що? Перший хлопець. Оце в нього певно его високе. Так і буду називати його, впевнена йому буде дуже приємно.

- Ну от що ти кажеш, батько? Добрий день, Ларисо Миколаївна. Радий зустрічі. І тобі привіт, ти певне Катерина? Бо з Сашою я вже знайомий, і виходячи з розповідей моїх батьків про тітку Ларису та дядька Віталіка, окрім сина у них є дочка, то певне це ти? – Який жах, коротко і лаконічно формулювати думки його точно не вчили.

- Так, я Катерина. Приємно познайомитися, Романе.

Після такого теплого та приємного знайомства (звісно я жартую, ці балачки забрали у мене мій дорогоцінний час) ми сіли за стіл поласувати стравами, які наготувала моя мама, і звісно покуштувати мою випічку. Батьки не були б батьками, якби не похизувались моїм талантом.

- Дійсно, дуже смачно. Катруся справжня молодець. – Ох цей Роман. Ніби нічого такого не робить, але так дратує.

- Дякую, я це і так знаю.

- Катю! Що за манери. – Вигукує мама.

- Все добре. В будь-якому випадку, дуже дякую за компанію, та мушу йти збиратись. Скоро повинна зустрітися з друзями.

- Ти тоді збирайся, і зайдеш ще сюди. Романа візьмеш з собою.

- Роман хай іде з Сашком. Ще бракувало на святкування хлопця сунути за собою. Що мені дівчата скажуть? Сміх та й годі. Звісно без образ, Ромчику, але підеш з моїм братом.

- Без проблем, ми ж в будь-якому випадку біля костра всі зустрінемось. А може й раніше, хто зна. – Він що щойно зробив? Від підморгнув. Циркач, більше добавити нічого.

Проходить близько години поки я одягалась, збирала випічку для костра. Проте, коли я знову зайшла у вітальню хлопців вже не було. Ну, це і на краще, не треба буде няньчитись з двома вже ніби дорослими хлопчиками.