Частина 29 "Аторіум"

Директор мовчить, похмурим поглядом гіпнотизуючи полум'я каміна, що яскравими язиками облизує темний камінь. Густі брови зосереджено зійшлись на переніссі.

— Ви так нічого й не скажете? — виходить геть істерично, але більше не витримую гнітючої тиші. — Вважаєте мене божевільною? Так? — вже відверто шкодую, що мала дурість усе розповісти. — Та скажіть хоч щось!

Закусивши губу, ображено відвертаюсь так і не дочекавшись відповіді. Агнес... Навіщо, Крісе? Що ця дівчина тобі зробила? Єдина людина, якій я могла довіряти й до кого могла звернутись по допомогу. Мабуть, це і є відповіддю. Обіймаю себе за плечі.

Трясця, чому ж так холодно? Розтираю задубілі синюшні пальці, щоб трохи зігрітись, і роззираюсь. Не зважаючи на запалений камін, кімнатою гуляють протяги, а сирість і затхлий запах плісняви явно вказують — тут рідко хтось буває. Що це за місце? Й головне, як тепер звідси вибратись?

— Сідайте, Кетрін, — здригнувшись, обертаюсь і гублюсь під суворим поглядом. — Ви змерзли й схожі на мерця, — торкається спинки глибокого крісла, підсовуючи його ближче до вогню.

— Оце й усе? — спокій і буденність в голосі чоловіка спантеличують. Може він не уважно слухав?

— Ну, у мене навряд чи є сукня, але зайва сорочка й штани знайдуться, якщо звісно це вбрання, — Хогрім кивнув на напівпрозору тканину сорочки, — не подобається вам більше.

— Знущаєтесь? — зухвало задираю підборіддя, але щоки зрадницьки червоніють.

— Аніскільки, — куточки губ смикнулись. — Намагаюсь виглядати турботливим господарем.

— Господарем? — мої брови здивовано поповзли вгору. — То ця... — вчасно прикушую язик, ледь не сказавши “діра”, — це ваш дім?

— Саме так. Ви ж не думали, що я живу в академії?

Важко сказати, що саме я думала і чи думала взагалі. Зрідка зустрічаючи директора в коридорі, хотілось якнайшвидше забратись геть. Я досі вважаю його зверхнім, неприємним типом, що бозна-як і завдяки кому, став очільником академії.

— Кетрін?

Важко зітхаю:

— Буду вдячна, директоре, — бо як би далі не складалась ситуація, в такому вигляді залишатись точно не варто.

Вже відійшовши до дверей чоловік обернувся:

— Можете називати мене Даніелем, — і повагавшись додав, — почувайтесь як удома.

Удома? Все ж вмостившись у крісло й протягнувши до вогню змерзлі руки, роздивляюсь навколо. Звісно, я не знаю як виглядає решта будинку, але інтер'єр вітальні, адже саме сюди переніс нас директор, повністю відповідає картині, що вже раніше довелось бачити в кабінеті академії. Та якщо аж надто скромне меблювання ще можна пояснити аскетичним смаком чоловіка, то чималі тріщини на стелі, пожовклі шпалери, які відклеїлись місцями ледь не до середини стіни, наштовхували на думку, що Хогрім перебуває в досить скрутному матеріальному положенні. Дивно, дуже дивно. Про відсутність прислуги свідчить чималий шар пилу на тому ж таки каміні. Сітки з павутини, ледь не в кожному кутку, вказують, що їх власників давно ніхто не лякав вологою ганчіркою.

— Ось. Можете передягнутись, — перелякано підстрибую, почувши голос над головою.

— Скажіть відверто, ви хочете, щоб я вмерла від серцевого нападу! — шиплю, мов кіт, якому прищемили хвоста.

— Помиляєтесь, — всміхнувся, вкладаючи одяг мені до рук. — Бажаєте чогось випити?

Разючий контраст між цим будинком і виглядом чоловіка остаточно збивають з пантелику. Хогрім встиг зняти пальто, залишившись у коштовному чорному костюмі - трійці, що ідеально сидів по фігурі, підкреслюючи мужній стан та широкі плечі. Годі шукати такий у звичайній крамниці, ба більше, не кожен кравець візьметься за пошиття подібного. Про вартість лишається здогадуватись, навіть на посаді директора академії, відкладати на таку річ доведеться не менше трьох місяців. Що не так з цим чоловіком? Або це не його будинок або він зовсім не той за кого себе видає. В обох випадках — бреше. Питання для чого?

Підозріло зиркаю на директора, що саме знову увійшов до кімнати з двома келихами.

— Що вам потрібно від мене, містере Хогрім? — обережно запитую, застібнувши останній ґудзик на чоловічій сорочці. Розмір звичайно не мій, але обирати не доводиться, все краще, ніж бігати містом напівоголеною.

— Підійдіть. Я спробую зрозуміти, що трапилось з вашими силами.

Від раптового болю в потилиці сіпаюсь і кривлюсь:

— Не смійте! - гаркаю, силкуючись виштовхати мага зі своєї голови.

Його жорсткий пильний погляд, пропалює шкіру до кісток, але біль поволі відступає.

— Просто вирішив пересвідчитись. Останнім часом, ви не почувались якось не звично?

— Я не пам'ятаю, коли почувалась звично, — відповідаю не довго думаючи. — Варто було повернутись до Нотерхолу й життя полетіло шкереберть...

— Повірте, ваші негаразди ніщо, в порівнянні з масштабами того, що насправді відбувається, — обриває холодно.

Підтискаю губи. Звісно, куди мені!

— Гаразд. Поставлю питання по іншому. Чи не мали відчуття, що хтось впливає на вас? Може робили чи відчували те, що раніше вам було не властиво? — чоловік повільно походжає кімнатою, слідкуючи за моєю реакцією.

— Натякаєте на навіювання? — врешті здогадуюсь куди він хилить. — Не можливо. Подібна практика давно заборонена, через летальні наслідки для піддослідного, в кращому випадку людина просто втрачала здоровий глузд...

— Мілс, не можливо, бо заборонено законом і не можливо взагалі, досить різні поняття. Вам не здається? — й не посперечаєшся.

— Знаєте, що ваші думки практично не можливо прочитати? — від чіпкого погляду мороз поза шкірою. — Про те, щоб зробити це непомітно чи навіяти щось і мови бути не може.

— То мені пощастило? — моя натягнута посмішка, мабуть, більше схожа на гримасу.

— Можливо, — Хогрім перехилив келих, — раніше мені не доводилось такого зустрічати серед гойделів...

— То чому тоді ви взагалі вирішили, що хтось мені щось навіював? — здвигнувши плечима, роблю те саме.