Частина 28 "Зізнання"

Я, наче з розгону шубовснула в крижану, бездонну водойму, опинившись в епіцентрі велетенського шаленого виру. Затримавши дихання, відчайдушно борсаюсь, намагаючись хоч якось протистояти руйнівній силі примарної стихії.

На біса, я послухала його й погодилась? Ідіотка!

З кожною секундою, у вухах наростає неприємний монотонний дзвін. Поглинута панікою, різко смикаюсь, але гаряча рука не відпускає, стискаючи долоню до хрусту пальців, продовжує тягнути дедалі глибше, під товщу води.

Маячня! Це не може відбуватись насправді. Ніхто не помирає, користуючись звичайними порталами. Адже так? А якщо це чергова пастка? Чому я вирішила, що директору взагалі можна довіряти?

Повітря в легенях скінчилось остаточно і тепер в грудях, наче хто багаття розклав. Кінець... Залишки свідомості повільно затягує темрявою.

– Раніше вам не доводилось користуватись порталами? – швидше стверджує, ніж запитує, Хогрім, підхопивши обм'якле тіло.

Важко дихаючи, заперечно хитаю головою. Не користувалась й тепер точно більше не ризикну скористатись.

Очі, на диво швидко, звикають до сутінку навколо. Цікаво що на директора переміщення не вплинуло жодним чином.

– Могли...кхм-кхм...й попередити, – хриплю, випроставшись, й сердито зиркаю на чоловіка.

– Зазвичай маги, легко переносять стрибки, – окрім здивування в голосі було щось ще. Сумнів? Ні, бачив же мій стан. Таке важко зіграти та й навіщо?

Суворий чіпкий погляд чоловіка сканує кожен міліметр мого тремтячого тіла й точно не передвіщає нічого хорошого.

– Що з вашими силами? – гаркає зненацька, боляче стискаючи лікоть. – Я взагалі не відчуваю магії! – й на, без того, розгніваному обличчі, з'являється тінь підозри. – На що ви використали весь резерв, Мілс?

– Ні на що! – різко висмикую руку. – Вважайте, що мене... пограбували.

– Он як? Цікаве пояснення, – протягнув, відходячи вбік. – Хочете жартувати – право ваше, – клацнув пальцями, й з них злетів сніпок яскравих іскор. Сухі дрова в каміні затріщали, наповнюючи кімнату м'яким жовтим світлом та життєдайним теплом.

– Та майте на увазі, вчора вночі хтось, використавши заборонене закляття вбив жінку, на ім'я Агнес Горен. До цієї подруги ви так поспішали, вірно? Остер має докази, що свідчать про вашу причетність до скоєного. За якимось дивним збігом, знайдена ним, річ належить вам, – від кожного слова Хогріма мої очі округлюються дедалі більше.

– Ні... Ні. Це якась дурня, – шепочу пересохлими губами. – Про що ви? – що б там не вигадав шеф таємної служби, упевнена, я нічого не залишала в тому будинку.

– Шаль, міс Мілс, – губи директора скривились в уїдливій посмішці. – Будете стверджувати, що комусь її позичили? Хоча ні, цього ж разу, вас обікрали, – частини слів, вже не чую, подумки повернувшись до вчорашнього вечора.

На вулиці, біля екіпажу, шаль точно була, допоки... допоки Крістофер не одягнув на мене своє пальто... Ось навіщо він повертався!

– Убивця... Клятий зрадник і вбивця! Він підставив мене, – переводжу повний відчаю погляд на директора, – ви мусите мені повірити.

Уся правда з найменшими деталями, бурхливим потоком хлинула на чоловіка. Встигай тільки розібрати плутанину зі слів. Закінчивши розповідь підслуханою, кілька годин тому, розмовою і описом втечі, я гучно видихаю, наче нарешті вдалось скинути важкий камінь з плечей. З надією, зиркаю на чоловіка. Повірив чи ні? Звісно, я не сподіваюсь на його допомогу, але хоч якась порада чи думка збоку, мені точно не завадить.