Частина 27 "Чергова халепа"

Та невже? В мене зараз далеко не той настрій, щоб розважатись, вислуховуючи погрози якогось недолугого брудного волоцюги! Наче без нього проблем мало!

Дивно, скільки б зусиль не докладав покійний опікун з цілою купою викладачів та гувернанток, остаточно викорінити мої звички розбишаки, їм так і не вдалось. Навпаки, за останні роки, життя навчило – вміння постояти за себе, для самотньої дівчини, дорого коштує. І не важливо, маєш ти магічні здібності чи ні.

Ба більше, навіть володіючи даром, я всіляко уникала його використання. Адже тільки після закінчення академії й отримання диплома, вчорашній студент мав право подати прохання про включення його до списку практиків. Члени Головної Ради скликали засідання й у разі позитивного рішення, видавали додатковий документ – дозвільний лист. Загалом довгий нудний процес, що тягнув за собою купу перевірок, що починались з самого охочого й закінчувались його покійними прародичами. Надто король Арден боявся можливого перевороту й чомусь саме з боку людей, наділених магією.

В іншому ж випадку, ніяких заощаджень не вистачить сплачувати захмарні штрафи. Звісно дрібні побутові чари, на кшталт знищення щурів чи підігрівання води, ніхто не відстежує, але заклинання направлені проти людей, навіть не дуже хороших, завжди матимуть наслідки.

Гучно втягую повітря. Накопичені біль та переживання кількох останніх днів, що досі не мала змоги виплеснути, зараз трансформувались у злість. Підіймаючись із глибин єства, вона завирувала, змітаючи все на своєму шляху. Напевно, щастя бідолахи, що до цього часу мій резерв не відновився, бо зішкрібали б вранці його рештки з мокрої бруківки.

А тому, зібравшись із силами, я з усього маху смикаю головою назад, поціляючи потилицею нападнику в ніс. Гучний зойк і характерний для перелому хруст позаду свідчать – влучила куди треба.

Від удару перед очима замайоріли жовто чорні плями, за мить до яких додались запаморочення й відчуття нудоти.

Трясця, як боляче! Геть не входило в плани самій втрачати свідомість!
Не зволікаючи, крок назад – п’яткою в ногу. Шкода звісно, що черевики без підборів, але схоже гівнюку й цього достатньо.

Ну, й для певності, щоб ще не скоро оклигав, різко підіймаю зігнуту в лікті руку, завдаючи останнього удару в щелепу. Лайдак, не очікуючи подібного опору, тільки кавкнув й розімкнув руки, звільняючи з нетривалого полону.

І поки він, зігнувшись навпіл, хрипить і відкашлюється, розтираючи по обличчю кров, що юшить з носа, я відчайдушно кидаюсь навтьоки.

– Що за… – не встигаю пробігти й кількох метрів як натикаюсь на невидиму стіну.

Виставивши руки вперед, кидаюсь з одного боку в інший. Певно через порожній резерв, я не відчула мага!
– П’явки тобі в очі! – гаркаю, приборкуючи паніку, що накриває, коли чую як кроки позаду наближаються.
– Дідько б вас ухопив, адептко!

Не вірячи власним вухам, обертаюсь і втуплюю здивований погляд в нападника:
– Директоре Хогрім?
– Ви зовсім з глузду з’їхали, Мілс? – прошипів, спльовуючи під ноги.

Чоловік різко схилився й, підійнявши шаль з землі, протягнув мені.
– Знаєте, Кетрін, ви відкриваєтесь все з нового й нового боку, – хмикнув, пильно поглядаючи зверху вниз.
– Вражені моїми навичками? – впираю руки в боки, високо задерши голову, щоб мати змогу подивитись в обличчя, прикрашене розбитим носом та чималими синцями, що розтікались під суворо примруженими очима.
– І ними також, – спантеличив відповіддю.

Перехопивши його погляд, до мене нарешті дійшло, що стою в самій лише нічній сорочці, аж надто оголивши певні частини тіла, на які зацікавлено зиркає Хогрім. Ставши схожою на перестиглий томат, вихоплюю в нього з рук шаль й загортаюсь, наче в кокон.

– Ви завжди нападаєте на беззахисних жінок серед ночі в темних провулках? – глипаю сердито з під лоба, а він уже й не приховує уїдливої посмішки.
– Судячи з усього не таких уже й беззахисних, – рука пірнула в кишеню сюртука, виуджуючи білосніжну хустинку, – це мені замість подяки?
– Подяки? – від подібного нахабства перехоплює подих. – Налякали мене до півсмерті, а я ще й дякувати маю? Ви нічого не плутаєте? За що дякувати?
– За порятунок вашої світловолосої голови від шибениці, – Хогрім в черговий раз сплюнув кров і махнув рукою в бік будинку, до якого я так квапилась хвилину тому.
– І? – невдоволено бурчу, напружуючи зір.
Й тільки зараз помічаю декілька чоловіків в уніформі, що практично злились з навколишніми будівлями – агенти таємної служби. Отакої!

Кров хлинула до голови, голосно запульсувавши в скронях. Як Остер міг знати, де шукати?
– То навіщо ви тут, міс Мілс? – директор уважно спостерігає за мною, ясна річ, помічаючи збентеження, що не вдається приховати.
Повагавшись, відповідаю з удаваною байдужістю:
– Хотіла навідати давню подругу. Це хіба заборонено? – вже після, розумію усю безглуздість ситуації. Самотня напіводягнена молода дівчина, серед ночі в одному з кримінальних районів столиці.

Хогрім скривився:
– Звісно ні, та якщо ця подруга Агнес Горен, ви спізнились.
– Тобто?
– Її тіло сьогодні вранці знайшов власник житла, що вона орендувала, – кидаючи погляд мені за спину, прошепотів чоловік. – Вони йдуть сюди! Час забиратись, Мілс.
– Хто йде? Я не розумію… Агнес мертва? – перепитую, наче вираз «її тіло» можна тлумачити якось по іншому.
– Кетрін, тут залишатись небезпечно. Ходімо, – міцно схопивши за лікоть, потягнув в темряву провулку.

Перебуваючи в якомусь трансі, навіть не пручаюсь.
Маг підійшов до стіни й розкреслив кілька досі незнайомих старовинних рун, що одразу спалахнули блакитним сяйвом й переплітаючись утворили портал.

– То он як вам вдалось тоді зникнути... – раптом згадується день, коли я переслідувала чоловіка.
– Що? – брови директора зійшлись на переніссі.
– Ні, нічого.
– Кетрін, швидше, поки вони не відчули сплеску.